Книга 1 "Побратими" Глава 16

XVI

Петро мав таку вдачу, що коли що раз задумав і обміркував, то мусив перевести в діло, щоб не знати які перепони стрінув на дорозі. Так було й тепер. Сказав слово сотникові, що заснує слободу, і на це видавав усю свою енергію.

Порозумівшися з Касяном, котрий за цей план аж вицілував Петра, він поділив козаків, новиків і бранців на партії і призначував їм роботу. Одні йшли своїм звичаєм робити в полі, інші йшли до лісу рубати та возити дерево на будівлі. Навіть жінки мусили помагати — місити глину, витинати хворост на огорожу, суши— ти очерет на стріхи. Петро сам розміряв з Марком місця, де мали стати будинки, стодоли, стайні та клуні. Показалося, що Петро, хоч любив з людьми пожартувати, був строгіший, чим старий Касян. Кожний непослух або недбалість, лінивість карав власною рукою дуже болючо.

Сотник говорив до Касяна:

— З нього кошовий буде, побачиш.

— Щира душа, їй-богу. От, слава небесному, що нам його прислав на потіху...

Старий Касян не менше других радів з того, що закладається тут оселя. Вже не треба буде розставатися з тими голуб'ятами. А то він страшно боявся, хоч знав, що така розлука мусила б наступити. Він бачив той непорядок, який тут завівся. Значиться, що тому конче треба було покласти край, і всіх бранців повивозити десь з редути. Тепер ця журба перестала його гризти. І старий укладав плани на той час, як воно буде, коли він стане непотрібом. Тоді заживе в хаті своїх діточок, буде їх голубити, Поки господь не покличе його до себе.

— Господи небесний, — говорив собі Касіян у молитві, — дав ти мені дожити на склоні мого віку щастя, яке мені і не снилося. Заступала тяжка хмара мою душу, аж тепер післав господь ясний промінь. Слава тобі, боже, і дяка! А як воно добре буде, що матимемо церкву і свого попа. Коли-то я в церкві був? Вже й не пам'ятаю.

Касян змінився до непізнання, наче відмолодів, а ще й те його радувало, що тепер не потребував критися з своєю любов'ю до тих сиріток. Робив це явно, на очах усіх. Старий радів, що малого Івасика саджав на коня наперед себе. Діти, що не мали ні батька, ні матері, прилягли до дідуся цілою душею. Усюди за ним ходили.

Продумав Петро цілий план села. Відзначив місце на майдан. Там мала стати церква й попівство. Хати були довкруги, усі до сонця. Коло кожної хати — огород.

Робота йшла гладко. Вже стали хати пошивати, як раз каже Петро до сотника:

— Пане сотнику! До осені я вже буду готовий. Та нам треба слобожан. Ніхто цього ще не знає, і ніде правди діти, не знаю, як до того братися. Признаюся, що навіть того не знаю, в якій околиці я живу. Знаю, що над Синюхою, недалеко Бога, але як та сторона називається, їй-богу, не знаю.

— Вона називається Україна, а те місце — Чубівка. Про слобожан не турбуймося. Ми пошлемо охочих людей наших. Коли дізнаються про нашу слободу, то вістка піде, як по степу огонь.

Так воно і сталося. Роз'їхалось кількоро людей на Вкраїну, і під осінь стали люде стягатися.

Між іншими приїхало три козаки. Один з них ледве держався на коні. Вони принесли сумну відомість, що цього року панські війська розбили цілком військо Косинського, і сам він поліг головою.

Князь Вишневецький, з яким зачав собі Косинський, заманив його підступом у город Черкаси, і тут його вбито. Його військо, кого не вбито, подалося на Запорожжя. Вони якось вирвались із халепи, взяли хворого товариша й пішли в світ за очі. Щасливо натрапили на Чубівку.

— Косинський, хоч добрий козак, а все був шибайголова, неосторожний і легковірний. Тому і згинув марно, хоч до великого діла був призначений, — говорив сотник. — Буде це наука для грядущого покоління: не знаючи броду, годі лізти у воду. У Косинського замала сила була, щоби з такими дуками мірятися.

Під саму осінь покінчено оселю на сто домів. Кілька хат поставлено на запас, бо стільки слобожан ще не було.

Поки ще мали слобожани перенестися з редути, Петро клопотав голову сотникові, що треба це зробити врочисто. Треба усе посвятити, й до того попа звідкілясь привести.

— Ей, коли б то так можна отця Дем'яна Наливайка з Острога... — каже Петро.

— Що то за один? — питає сотник. — Чи то яка рідня тому зрадникові Наливайкові?

— То рідний брат Северина.

— Я його й знати не хочу. Він зрадив запорожців і станув проти них на стороні пана. Того йому запорожці ніколи не забудуть, а хай його бог заступить, щоби він їм у руки попався.

— Відкіля, пане сотнику, знаєш про те?

— Хіба ж у мене запорожці не бувають? Який би я був товариш, якби не знав, що на Запорожжі робиться?

— Отець Дем'ян, певно, тому не винен, — виправдував його Петро. — Северин був придворним у князя Острозького і мусив слухатися. Отець Дем'ян, певно, його до того не намовляв. То дуже дебела душа, і за нашу православну церкву дав би душу.

— Я того всього не знаю, який він для церкви, але його браток — то поганець, який не варт козаком називатися, і тому я про ніякого Наливайка чути не хочу.

— Я би таки рад, щоби зачинати з богом.

— І я того хочу, а хіба нема попа крім Наливайка? Та про те ще час говорити, церква ще не готова.

— Як не готова?

— А образи де? А іконостас? А дзвони? Навіть кадильниці не придбав... Я гадаю так. У мене є в Умані — до Умані ближче нам, як до Острога, — знакомий піп, Юрко Книш, гарний чоловік, і гарно співає. До нього напиши від мене листа, щоб або готових образів нам купив, або вишукав богомаза, який би нам всі образи до церкви вималював, які треба, та щоби роздивився за всею потребою. Та це зараз не зробиться, тої роботи буде на цілу зиму. Отож з твоїм святом треба підождати на рік.

Петро схопився за голову:

— Хіба ж ті бранці будуть зимувати в редуті? Що з нашої редути станеться? Треба буде в стодолі печі поставляти, бо померзнуть. А де ж зложити хліб?

— Чого ти так розкудкудакався, Петре? Забери собі їх хоч би зараз на слободу, а з попом то відложим справу на рік...