Книга 1 "Побратими" Глава 7

VІІ

Про повстання Косинського, про заняття Білої Церкви та пограблення княжого добра дійшла до князів Острозьких вістка, як вони вертали з елекції з Кракова.

Обидва запалали страшним гнівом на таке зухвальство худопахолка. Треба було відразу усьому зломити шию, здавити розбійника, бо коли би це мало повторитися, то не було би гаразду на світі.

Князь Костянтин хотів з цього повстання зробити справу загальну, якою повинна зайнятися уся Річ Посполита.

Князь написав листа до польського гетьмана Жолкевського, який сторожив на українних землях за порядком. Жолкевський дививсь на цілу справу інакше. Це не була справа загальна. Вона дотикала виключно інтересу князя Острозького, це була привата, за яку князь повинен постояти сам. Гетьман радив князеві піти з Косинським на мирову і не роздувати великого вогню, бо з того скористають вороги Речі Посполитої і вийде з цього приватного непорозуміння шкода. Бусурмани лише ждуть на такий заколот, щоби впасти на землі Речі Посполитої. Одним словом, гетьман не хотів спричиняти поклику до посполитого рушення шляхти, як цього домагався в своєму письмі князь. А що й король послухається ради гетьмана, то на таку поміч князь не міг числити.

Діставши таку відповідь од гетьмана, князь дуже розсердився.

— Ось як воно! Я маю за гетьманською порадою перепросити гордого шляхетку, кланятися йому і просити прощення. Гарних часів ми дожили, мій сину, — говорив він до Януша. — Я тобі кажу, що це початок, за тим повстанням підуть інші, бо невдоволених ніколи не забракне. Річ Посполита тяжко спокутує за ті примхи пана гетьмана. Та нам самим треба про себе промишляти. Я підійму усю свою силу і провчу як слід кожного, що важиться мене зачіпати. Збираймо, сину, військо і рушаймо на ворога. Ще нас на те стане.

Князь порозписував листи по всіх своїх маєтках Острозької землі. Написав до свого зятя Радивіла й закликав його до походу. Князь вважав у тім допуст божий, що на старості літ не можна йому мирно жити і треба сідати на коня. А допуст божий треба з покорою зносити.

Князь мав по всіх замках військо добре узброене. Крім того, його новосельчани обов'язані були на кожний поклик збиратися й виходити в поле. Зброї було для них доволі, а коней і не перелічиш.

Князя боліло це, що проти нього виступають і козаки, з якими він все жив у згоді і єдності. У нього були козацькі ватаги між двірською міліцією. Князь мусив з жалем довідатися, що багато його козаків перейшло до Косинського. Остався лише Северин Наливайко з своєю ватагою. Князь хотів за нього запевнитися і покликав до себе о. Дем'яна, який мав великий вплив на свого брата.

— І що ж, отче благочинний, Северин теж мене покинув?

— Не покинув вашої світлості і не покине, поки я живу.

— Я мав право говорити так і про Косинського, а сталося інакше, і він, забувши страху господнього, підняв на мене святотацьку руку, на свого добродія.

— Ваша світлосте, Косинському сталася кривда через ту Рокитну.

— То чому ж мені не сказали? Я ще був би в силі такого Косинського по-княжому винагородити.

— То не було діло вашої світлості, лише князя Януша. Без Рокитни можна було обійтися. Косинський далекий від того, щоби проти вашої світлості повстати. Його діло з князем Янушем, і справу можна би мирово поладнати.

О. Дем'ян князя Януша не любив як перевертня і тому його не щадив, а як сповідник старого князя, маючи в руках ключ до його совісті, міг собі позволити на таке, за що другому треба було покутувати, як за велике зухвальство.

— І ти, отче, радиш мені йти на мирову з розбишакою? Ні, того не буде. Я його поконаю збройною рукою і роздавлю, як муху!

— Смію завважити, що це не по-християнськи. Остави нам долги наші, яко же і ми оставляємо должникам нашим.

— А хіба ж це по-християнськи — нападати по-злодійськи на другого і його добро грабити?

— Я знаю, князю, що Косинський в цілій Білій Церкві нікого не пограбив.

— Як нікого? А князя Януша?

— Шукав відплати за зроблену йому кривду.

— Твій совіт лукавий, — каже подражнений князь. — Як хочете, то йдіть всі до Косииського, і ти, і твій брат, всі!

— Кривду нам робиш, ваша милосте. Ми други вашої милості, не опустимо вас, хіба нас киями прогнати прикажете. А ще й тоді, відійшовши, величати будемо князя Костянтина, як защитника і добродія православної церкви. Але було моїм обов'язком, як сповідника і духовного дорадника вашої світлості, звернути увагу на те, що не по закону божому твориться. За це я готовий покласти голову, бо за вашу милість я перед Богом відповідаю.

— Що ж тут не по-божому? Хіба Бог забороняє свого добра захищати?

— Якби з цього мало вийти більше лихо, то треба таку защиту понехати.

— Не розумію тебе, отче. Яке ж може вийти з того більше лихо, як те, що мене той злодій, мене, православного князя, ограбив?

— Він не вашу милість, православного князя, защитника нашої церкви, пограбив, лише шукав своєї кривди на князеві неправославнім, на католикові.

— Як смієш! — крикнув князь і затиснув кулак.

— Удар, князю, ось моя сива голова, — сказав о. Дем'ян і склонив голову. — Я сказав правду і ще остерігаю вашу милість, що з тої міжусобиці повстати може велика шкода для православної церкви.

Князь заспокоївся, а о. Дем'ян говорив далі;

— Коли вже такий допуст божий, щоб сини нашої богоспасаемої церкви мусили повстати за себе збройною рукою, то ще одна пересторога: щади, ваша милосте, того Косинського, коли би він у твої руки попався. Не треба козаків доводити до крайності. Прийде час, коли вони будуть одинокими защитниками православної церкви. Подумайте, ваша милосте, що станеться по вашій голові? Син найстарший вже для церкви пропав. Він — латинник і лях, з тої дороги його не в силі ми завернути. Діти вашої милості не підуть слідами свого славного батька. Рід Острозьких для церкви пропаде, це почуває моя душа. Хто ж постоїть за церкву? Лише козацтво. Це сила, це душа і кров українського народу. Правда, вони ще не з'єднані, та над цим треба працювати, пригортати їх до себе, як свавільні діти. Уся шляхта може покинути свою церкву — народ, а цвіт його, козацтво, церкви ніколи не покине, а за неї голову положить. Могутність вашої світлості поконає Косинського, але не сміє його знищити. Батько покарає свавільну дитину, але її не уб'є. Не дай мені, Боже, дожити такого нещастя.