Розділ 14. Білий лицар

 — Привал! — закомандував голова обозу, величезний свинорил у яскравих одежах.

   Усі повозки негайно зупинилися. Андрій підвівся, намагаючись розгледіти причину зупинки. Вони опинилися на рідкісній для цієї місцевості галявині, вкритій тонким шаром снігу і оточеній пагорбами, з яких вони щойно спустилися.

   Дихання втомлених свинорилів, які тягли обоз, чулося навіть здалеку. Хоча вони були в дорозі пів дня, сонце ще горіло високо на небі. Навіть у зимовий час день тут був протяжним, а ніч — короткою. Це було на користь мандрівникам, адже нічні морози були надто суворі. На день, хоч сонце й світило яскраво, його тепло не відчувалося. Андрій намагався заховатися в сіно, але його було замало, щоб зігрітися.

   Декілька свинорилів швидко розпалили багаття. Андрій заздрісно дивився на них, бажаючи потрапити до тепла, але він був ув'язнений. Поряд спала пані Нора, загорнута у свій теплий вовняний плащ. У Андрія ж був лише тонкий плащ, який захищав від вітру, але не давав тепла.

   Всі охоронці зібралися біля вогнища. Але Андрія зацікавила розмова між командиром охоронців, який мав ікла, що блищали мідним відтінком, та головою обозу — розкішно вбраним свинорилом із золотими іклами. Андрій зрозумів, що такі відзнаки вказують на статус власника серед своєї раси. Існувала певна ієрархія, яку можна було вгадати за зовнішнім виглядом.

 — Мої воїни на межі виснаження після трьох денного переходу. Нам потрібно м'ясо! Ця трава нам не підходить, — говорив командир, показуючи на згорток із зеленою травою, що розсипалася на сніг.

 — Я розумію ваше становище, командире. Всі ми тут втомилися, — спокійно відповідав голова обозу,  намагаючись заспокоїти його, — Вам обіцяли смачний обід, як тільки дістанемося корабля.

 — Але до корабля ще два дні! Дивіться на моїх воїнів — вони ледь тримаються, — командир вказував на своїх підлеглих, які дійсно виглядали виснаженими, сповільнюючи рух обозу.

 — Мої руки тут зв'язані. Ми всі маємо потерпіти

 — Ні, в тебе вже є рішення нашої проблеми, —  командир натякаючи поглядом на клітки.

 — Ці люди належать Хрюкану. Якщо він дізнається, що ви вчинили щось із ними, вас чекає кара. І мене також потягнуть до відповідальності разом із вами, — сказав голова обозу, підкреслюючи серйозність проступку.

 — Можливо, можна сказати, що хтось просто загубився під час дороги? — запропонував командир.

 — Якщо хтось зникне, мене усе одно покарають, — голова обозу відчував як командир стає усе наполегливішим заганяючи його в глухий кут.

 — Ти стоїш перед вибором: або віддаєш одного з них, або ми заберемо тебе, — командир зробив крок уперед, зменшуючи відстань між ними.

   Голова обозу кинув погляд на воїнів, які, здалося, були готові атакувати. Він зрозумів, що можливо, зникнення однієї особи під час подорожі стане меншим злом.

 — Добре, оберіть одну з дівчат. Вони не такі цінні, як юнаки, — він зробив крок назад.

   Торжествуючи, воїни вибухнули радісними хрюканням.

 — Беремо ту, що в передньому возі, — з апетитом обрав командир, отримуючи підтримку від інших.

 — Мені однаково, яка зникне, —  зітхнув голова обозу.

   Андрія охопили відчуття безсилля та слабкості. Він спостерігав, як свинорили наближаються до Фріги. Обхопивши залізні грати клітки, він закричав:

 — Не торкайтеся її!

   Свинорили лише зупинились на мить, подивилися на нього із насмішкою і продовжили свій шлях.

 — Торкніться її, і я перетворю вас усіх на відбивні! — з гнівом закричав Андрій, але свинорили його ігнорували.

   Він кричав, бився від безсилля. Усередині його все розривалося від болю. Перед його очима забирали його кохану, його світ просто обвалився. Від втоми він опустився на дерев'яну підлогу.

  «Чому я нічого не можу вдіяти, щоб навіть захистити свою кохану? Можливо, тоді, першого дня, мені і не варто було боротися. Можливо, усе було визначено ще з самого початку», — подумав Андрій, дивлячись на свої руки.

   Коли свинорили намагалися дістати Фрігу, з—за пагорба до їхніх віх долинуло іржання коня та лункий стук копит. На вершині пагорба постала постать вершника на білому коні, який нервово гарцював. Вершник був у сталевих латах, які іскрилися на сонці. Його накидка з вишитим червоним сонцем на грудях хиталася на вітру.

 — Вишикуватися в лінію!, — скомандував командир свинорилів.

   Вони миттєво перестали звертати увагу на Фрігу, забули про обід, і швидко вишикувалися в лаву перед своїм командиром. Вони сховалися за масивними щитами і підняли мечі готові до захисту.

   Оглядаючи білого вершника на пагорбі, Андрій відчув полегшення. Сльози щастя з'явилися на його очах. З реакції свинорилів було зрозуміло, що лицар був їхнім ворогом. Андрій переживав, чи зможе один лицар впоратися з цілою групою таких істот? Все одно, головне, що Фріга може бути врятована. Але, на жаль, не завдяки йому. Зараз це було не важливо. Він точно колись стане сильним.

   До білого вершника приєдналися ще двоє, на їхніх накидках вишивалося жовте сонце. Вони вишикувалися в клин, готуючись до наступу. Свинорили стиснули лави, готуючись до оборони. Коні з ревом рушили на свинорилів.