Рохділ 13. Полон

   Андрій сидів на холодній землі. Мотузка впивалася в його зап’ястя. Голова боліла від удару. Запах згорілого дерева вже не відчувався. Він став таким звичним, як повітря, яким дихав Андрій. Вони сиділи водному із двох будинків, що вціліли.

 —  Когось ведуть сюди, —  відсунув голово від щілини Магнус.

 —  Кого ти бачиш? – з надією в голосі запитав Андрій.

   «Хай це буде Фріга,» —  думав Андрій.

   Після того, як його вдарили, він опинився тут. Хлопці були поруч і лежали непритомними, коли він прокинувся. Вони пам’ятали лише, як із лісу вибіг ще один загін, який повалив їх на землю. Що сталося з загоном Ейвора —  ніхто не знає.

 —  Це жінки

 —  Там видно, хто це?

 —  Погано видно, —  ще сильніше притулився Магнус

   Магнус швидко відсунувся від дверей і зробив вигляд, що він лежить. Двері відчинилися, і в приміщення увійшов Свинорил. За ним йшли дві жінки. Він кинув їх на землю і вийшов.

 —  Не смійте їх чіпати, я знаю скільки їх там, —  за дверима пролунав голос. У відповідь почулися незадоволені хрюкання.

   На землі лежала Фріга та пані Нора. Фріга була уся у сажі. У Андрія відразу полегшало на душі: «Вона жива!» – подумав він.

   Він одразу підповз до неї і вони, як ті дві гусениці притулилися один до одного.

 —  Я так рада, що ти живий, —  вона почала плакати. —  Я думала, тебе вбили в битві. Я не знала, як жити без тебе далі.

   Тепер це була його черга її втішати. Андрій відчув, як його серце стискається від болю та відповідальності за неї. Йому хотілося захистити її від всього зла цього світу. Йому було байдуже до думки інших. Головне —  вони були живі і могли провести ще один день разом. Він обійняв її, і її голова опустилася йому на груди. Відчуваючи її тепло, він знову почував себе сильним. Ці обійми, цей момент були для них обох якимось порятунком від жорстокості навколишнього світу. Тут, у простих обіймах, вони знаходили заспокоєння та розраду.

   Андрій вловив короткий, зловісний погляд пані Нори. Але вона не могла зробити йому  і Фрігі нічого. Якщо вони тут, це означало, що бій був програний, і вони стали полоненими.

 —  Ти бачила, що сталося з іншими? – запитав Андрій.

   Вона не відповіла, бо вже спала на його грудях. Андрій не став її будити і випитувати. Він легенько поклав її на землю, де вона продовжила спати.

   Андрій підкрався до дверей, щоб спробувати побачити, що відбувається ззовні. На дворі його увагу привернули двоє велетенських свинорилів, які стояли на варті. Їхні масивні постаті майже затулили весь огляд. Андрій вже був готовий піти, шукаючи тепла поруч із сплячою Фрігою, але його вуха піймали відгомони розмови між стражниками. Він приклав вухо до дерев'яної поверхні дверей, намагаючись розібрати їх слова через писк та хрюкання.

 —  Можливо, —  хрюкання, —  ми б могли скуштувати одну із жінок, я так зголоднів, —  промовив свинорил, що стояв з ліва.

   Андрій припустив, що свинорил, що стояв ліворуч, був молодший. Його шкіра була ще розовою, а голос — писклявий. Навпроти, той, що стояв праворуч, мав товсту сіру шкіру та велике тіло.

 —  Ти чув Грога: він сказав не чіпати нікого із полонених у сараї, —  відповів старший.

 —  Він нас гнав три дні сюди без їжі! Він не може так з нами вчинити, —  обурився молодший.

 —  Нас погодують м'ясом тих, кого вбили вчора. Тому терпи. Грог не любить, коли його не слухають, —  зауважив старший.

 —  Ти так просто змиришся із тим, що нас будуть годувати не свіжим м’ясом, коли ось в сараї сидить свіжина?

 —  Якщо б тебе хтось інший почув у цей момент, за такі слова тебе могли б залишити без їжі взагалі, — суворо промовив старший.

 —  Чому ми не можемо взяти того здорового хлопця? Нам на двох вистачить, —  не заспокоївся молодший.

 —  Нам слід слухатися, —  роздратовано відповів старший.

 —  Навіщо вони нам взагалі потрібні? Такого, як вони, вбили учора, і нічого. А цих залишили живими. Чому нам нічого не кажуть?» — молодший виходив із себе.

 —  Так склалося. Його не хотіли вбивати, але через таких, як ти, йому голову розкроїли мечем. Він навіть свої блискавки не встиг використати, —  відповів старший.

   «Невже вони говорять про Грегора?» —  подумав Андрій, відчуваючи, як йому стає дуже погано. Згадавши доброту Грегора, в Андрія вирвалася злість, яка швидко змінилася на сум і скорботу.

   Андрій чув, як Свинорил вимовляв кожне слово, ковтаючи слину, ніби в своїй уяві вже представляв, як насолоджується смачним обідом. Йому стало бридко. Він хотів просто підійти та вдарити кожного мечем. Як взагалі такі істоти могли існувати? Такі ненажерливі. Вони немов уособлювало усе що було пов’язано із жагою до їжі.

   Андрій вже готувався піти розповісти хлопцям про те, що почув, але пролунали важкі кроки біля дверей.

 —  Великий Хрюкан хоче, за допомогою цих полонених, стати потужнішим, щоб ви, жадібні свинорили, отримували більше їжі, —  грубий голос вичитував вартових. —  Адже він любить кожного з вас, як свого сина. Чи ви хочете голодувати, як раніше?