Розділ 12. Беверок

   Андрій зачаровано вдивлявся у медово—золотий захід сонця, який перетворював небо на вражаючу палітру рожевих, оранжевих та фіолетових відтінків. Здавалося, що художник змішав фарби, щоб розмалювати небо, використовуючи його як полотно, таким зачаровуючим здавався захід сонці. Андрій з глибоким вдихом втягнув морське повітря, стоячи на палубі корабля, який рухався вздовж скелястого узбережжя.

   Високі дерева на березі гордо піднімалися до неба, немов титани, що підтримували світ. Андрій не знав їх назви, але вони були в десятки разів більші та вищі, ніж він коли—небудь бачив. Проте усю цю величну красу природи затьмарювали стогони та хрип веслувальників. Їхні спини покривалися кривавими ранами, перетворюючи шкіру в кроваву кашу. За ті два дні, що вони пливли вздовж берега, Андрій постійно чув удари весел об воду, які припинялися лише на короткий час.

   Спогади про час, проведений з Фрігою, проскочили в його голову. Їхні обійми, її розповіді про світ, культуру, звичаї. Особливо його зачарувала легенда про часи, коли батько Хугго правив цим світом, і коли люди володіли магічними здібностями сердець, що приносили добробут. Колись люди були в цьому світі добрі та чуйні, але після падіння батька все змінилося. Світ поглинув хаос, а серця людей стали холодними та жорстокими. Андрій дивився на веслувальників, які гребли під різкими ударами батогів, і йому здавалося, що цей світ вже не вартий рятунку. Єдине, що мало справжнє значення, це його маленьке кохання.

   Із кожним днем, що минав, Андрій відчував, як його почуття до Фріги лише зростали. Їхні обміни поглядами, короткі моменти спілкування на палубі, все це лише більше розпалювало в ньому вогонь пристрасті. Він мріяв про вечори із нею, де вони б могли розповідати одне одному історії та засинати поруч, а не серед грубих, п'яних воїнів.

   На горизонті показався мис.

 — Пришвидшити хід! Ми вже поряд із селищем, — закомандував капітан, — отож відпочините, коли покинете цей світ.

   Корабель пришвидшив рух, і за кілька годин контури мису стали ясніше видимими. Однак за ним показався величезний стовп диму. Капітан покликав Ейвора, вони коротко обговорили ситуацію, після чого Ейвор швидко підійшов до сходів, що вели до нижньої палуби.

 — Готуйтеся до бою! Всі на палубу із зброєю та в обладунках! — гукнув він. Його голос пронісся по нижній палубі відлунням.

   Палуба заповнилася гомоном і гуркотом зброї. Незабаром перші воїни вже стояли готові до битви. Андрій раніше бачив лише шкіряні обладунки, але зараз перед ним стояли воїни у залізних панцирах, з конічними шоломами та залізними масками на обличчі. За спиною у кожного віяв плащ із вовни, а в руках трималися круглий щит та довгий меч. На палубі зібралося близько тридцяти воїнів.

 — Андрію, що там сталося?, — почув Андрій знайомий голос.

   Він повернувся та побачив поряд Магнуса та Брена, на яких також були обладунки.

   Після смерті Петера вони стали рідше бачитися та розмовляти, особливо із Бреном. Андрій помітив, що Брен, схоже, став близьким із Магнусом. Він сподівався, що Магнус не звинувачує його у смерті Петера.

 — Я не знаю. Коли ми наближалися до мису, за ним з'явився стовп диму. Я думаю, це селище, до якого ми мали прибути. Мабуть дим звідти йде

 — Нарешті наш перший бій!, — Брен засяяв, — я так довго на це чекав.

   Він виглядав збудженим. Зробивши декілька махів мечем, розрізаючи повітря, після чого прибрав його назад у піхви. Його магічні здібності були обмежені. Він міг викликати, лише гучний дзвін, який тимчасово оглушував ворога. А Магнус мав здібність викликати лише засоби для лікування, які були малокорисні в бою. Тільки Петер міг викликати справжню зброю, тому його втрата була такою великою для Ейвора. Вижив той, хто був безперспективний, а загинув Петер, який міг принести якусь користь в бою.

   Корабель обігнув мис, і страхи екіпажу підтвердились. Стовп диму, який вони спостерігали, йшов від палаючого селища, яке перетворилося на згарище. Підійшовши ближче, корабель причалив до невеликої пристані, призначеної для рибацьких човнів, яких там не було.

   На березі їх чекали згорілі опори і розкидані обломки будинків. Запах вогню та паленого ще висів у повітрі, наче це сталося лише декілька годин тому. Серед попелу, багна та крові виднілися численні сліди копит.

   Андрія ледь не знудило від запаху крові та спаленого дерева. Брен перестав випромінювати сміливість та рішучість. Його теж ледь не знудило.

 — Це робота Свинорилів, — зі злістю сказав Ейвор, очі його палали. — Нам потрібно їх догнати та покарати, поки вони не втекли так далеко.

   Видно було, що його охопила злість. Він тремтів від люті.

   На палубу корабля вийшла низенька чорноволоса жінка середніх років. На її обличчі були видні ледь помітні зморшки, але її стан зберігав грацію. Вона була одягнена в штани та шкіряний нагрудник. По заду неї йшли дві маленькі дівчинки та Фріга. Вони спустилися на берег. Андрій нарешті міг знову побачити Фрігу, але вони тільки обмінялися короткими поглядами. Коли жінка підійшла до Ейвора, його злість ніби розсіялася від її дотиків.

 — Норо, я просив тебе залишатися на борту, — зітхнув Ейвор.

 — Знаю, любий. Але тобі не здається, що пускатися в погоню коли сонце сідає це погана ідея? — сказала вона з ніжністю в голосі.