Розділ 9. І холодне серце може палати

   Андрій відчував жар, він горів. З кожним вдихом його груди пронизував гострий біль, наче ножем. Часом він прокидався ненадовго, проте слабкість швидко занурювала його в сон.

   Від болю він почав марити. Він бачив Настю, хоча розумів, що в реальності вона тут бути не могла. Її образ стояв перед ним, він відчував, як тримає її за руку, відчував тепло її долонь. Але щоразу вона виривалася і тікала геть. У одному з цих видінь вони були в автобусі, серед натовпу, він тримав її за руку, але раптом автобус зупинявся, і вона вислизнула з—під його руки, зникаючи в місті. Він кликав її, кричав «Настя!», але відповіді не було.

   А потім він відчув дивне полегшення своїх страждань. Було так, ніби хтось теплими руками доторкнувся до його спини. Він швидко обернувся, але навколо було пусто. Та незабаром йому стало знову добре.

   Відкривши очі, Андрій спробував зібрати свої думки. Хоча відчуття слабкості не залишало його, бажання продовжувати спати відпало. Йому здавалося, що минула вічність від того моменту, коли він заснув. Він знаходився в тому ж старому бараці, де і два місяці тому. Темряву розганяло ніжне світло каганців, які, здається, хтось поспішно залишив горіти. Андрій важко повернув голову на бік, щоб подивитися чи є хтось у бараку. Він намагався підвестися, але безуспішно. Він відчував, як його тіло було важким і неповоротким. Своїми руками він ледь зміг рухати, а навіть найменший рух спричиняв новий наплив болю.

   Андрій відчув на грудях пов’язку і тоді пригадав, чому він опинився в такому поганому стані. Він почув скрип важких дерев'яних дверей, і Магнус важкою ходою підійшов до нього.

 — Я радий, що ти прийшов до тями, — посміхнувся Магнус, сідаючи поруч на сусіднє ліжко.

   Андрій відчув щиру радість у словах Магнуса і від цього йому стало трохи легше.

 — Я відчуваю, що мені ще досить погано, — сумно промовив Андрій

 — Знахар запевнив, що за декілька тижнів ти будеш ніби новенький. Це диво, що ти взагалі вижив, — відповів Магнус.

   Спогад про Петера спалахнув у голові Андрія. В останній раз, коли він бачив його, Петер ледь дихав.

 — І Петеру знахар сказав, що потрібно чекати декілька тижнів? — з легкою радістю в голосі запитав Андрій.

   Магнус трохи збліднув, і Андрій відчув тривогу — щось сталося.

 — Ні, Петер не вижив, — сумно промовив Магнус.

   Андрій спробував ще раз піднятися, щоб ліпше бачити Магнуса, але в нього не вийшло. Він відчував себе ще достатньо слабким для цього. Магнус піднявся та допоміг йому сісти, тримаючи його сильними руками, наче легку пушинку, і притиснув його спину до стіни.

 — Дякую, — промовив Андрій із вдячністю. — Але Петер був ще живий, коли мене поранили.

 — Коли ми з Бреном та Грегором знайшли вас, Петер вже не дихав, а ти був на грані. Тобі дуже пощастило, що я прийшов в той момент

 — Що з тим негідником? — із злістю в голосі спитав Андрій.

   Андрій ще не міг повністю усвідомити всі події, що трапилися, і злість накривала його. Він дорікав собі, що дозволив тому бою відбутися. Якби тільки вони просто пішли того дня, можливо, вони їм нічого не зробили. Злість на того твариноподібного негідника лише зростала.

 — Ейвор був дуже обурений і  королю довелося втрутитися. Його закували в кайдани, і відтоді ми його не бачили, — Магнус зробив паузу, перед тим як продовжити, — Гунор намагався уникнути покарання, але король був змушений прийняти рішення. Ейвор сказав, що цього року Гунор отримав сповна позору.

 — Сподіваюсь його стратили за це, — зітхнув Андрій.

   З вулиці долинув голос Брена. Магнус піднявся, сказавши, що повернеться пізніше, побажав видужувати і пішов. Андрій усвідомив, що перебуває не в їхньому звичайному бараку, а його помістили в окремий барак.

   «Раніше нас було так багато, що стільки бараків збудували», – подумав Андрій.

   Коли двері зачинилися, Андрій опинився у самітності із своїми думками. Вогник каганця танцював на стіні, кидаючи мінливі тіні. Він спробував заснути, але його думки не давали спокою. Він пригадав останні моменти з Петером, коли той ще дихав. Ця думка викликала в Андрія злість. Він так боровся, намагаючись стати сильнішим і уникнути насмішок, але йому довелося заплатити за це найвищу ціну.

   «А який тепер сенс у всьому? Що мені дало те, що я старався, боровся? Що варто моє життя? Я так щиро любив, але був відкинутий. Я так важко тренувався, але мій товариш, з яким я прожив багато днів, загинув, і це частково моя вина», – думав Андрій

   Емоції вирували в ньому, накриваючи його, як буря в океані. Він відчував, ніби його дрібний човник захитався на величезних хвилях, готовий кожну мить перевернутися. І, коли він думав, що не витримає, шторм раптово затих. Він відчув незрозумілу апатію до всього. Його погляд застиг на полум’ї каганця, думки загубились у його танці. Почуття, емоції, все зникло, і він лише лежав, не уявляючи, скільки часу минуло. Ці хвилини здавалися йому вічністю.

   Двері повільно розсунулися, і Фріга, ніби яскрава пташка, влетіла в темний простір бараку. Вона була повна життя, її очі сяяли радістю. У її руках була мідна миска, наповнена прохолодною водою, а на плечах висіли довгі полоси сірої тканини, які нагадували йому про бинти. Та раптова веселість Фріги, її безтурботність в такий момент, роздратувало його. Як вона може почувати себе такою вільною та щасливою, коли його душа так боліла, коли кожна думка була сповнена горя?