Розділ 6. Бенкет

   З вершини схилу, де Андрій стояв разом з товаришами, відкривався вид на палац, що був прихований від їхніх очей. Цей палац, з якого вони щойно вийшли, виглядав нижчим за рахунок своєї підземної конструкції, а його дах був покритий мохом.

   В той момент, коли Андрій піднімався в гору, його дивувало, навіщо будувати такі величезні споруди майже що під землею. Але коли вони почали спускатися, і вітер, пронизуючи його через мокрий одяг, ледь не здував його з ніг, тоді він зрозумів, що це захист від такого сильного вітру.

   За палацом розкинулося селище на березі моря. Його будинки, створені з товстого дерева та торфу, мали темний колір через багаторічний вплив морського вітру та солі. Більшість з них були одноповерховими, зі стрімкими, моховими дахами, які зливалися з природним ландшафтом. Між будинками простягалися вузькі брущаті вулички, що виводили до порту, де стояли кораблі з опущеними вітрилами. На околицях селища розташовувалися пасовища для овець та корів. З низьких будинків виділялися великі маєтки, оточені високими кам’яними мурами, які  нагадували маленькі табори. Андрій нарахував таких маєтків зо дев’ять.

   «Швидше б дістатися теплого місця, щоб зігрітися та відпочити», — думав Андрій, не звертаючи особливої уваги на краєвид через пронизливий холод. Пейзаж здавався йому кам’янистим та через відсутність дерев позбавленого життя.

   Коли вони спустилися до підніжжя та увійшли в місто, Андрій помітив, що будинки були заглибленні у землю і виглядали низькими. Селище, здавалося, втратило свою жвавість. На вулицях переважно була тиша, зрідка порушувана жінками, які чистили рибу, та чоловіками, що доглядали рибальські снасті. Відсутність гомону дітлахів робила атмосферу ще більш пригніченою. Мешканці, зігнуті під тягарем своїх вовняних накидок, виглядали сіро та похмуро, ніби віддзеркалюючи суворий клімат цього краю. Палітра кольорів була одноманітною: сіре небо затягнуте хмарами та зелено чорний ландшафт навколо.

   Проходячи повз таборів, Андрій звертав увагу на різницю в кількості та розмірі будинків в середині них. Мури цих таборів, що не мали воріт, лише вузькі входи, створювали відчуття ізоляції, відокремленості від зовнішнього світу.

   Ідучи далі по центральній вулиці, що виходила до моря, вони звернули направо, проходячи між рядами будинків до краю поселення, де починалися поля. Там, трохи на відокремленому просторі, стояв менший табір за усі, що Андрій бачив до цього. Його центральна будівля, виконана з дерева, піднімалася над іншими, що розташовувалися навколо. Ці менші будівлі, вриті в землю, нагадували землянки, проте головний будинок виглядав велично порівняно з ними. Його моховий дах додавав затишку цій конструкції.

   Ейвор привів Андрія та його друзів до однієї з таких землянок, розташованої неподалік від входу в табір.

 — Це буде вашим житлом на наступні три місяці зими, — почав Ейвор. — Зима тільки—но починається, тому зараз ви її не відчуваєте в повній мірі. Але готуйтеся, її гніт стане сильнішим. — Він оглянув хлопців, бачачи, як вони трясуться від холоду. — О, зовсім вилетіло з голови, що ви змерзли. Зараз принесуть вам теплий одяг. Відпочивайте, а ввечері на нас чекає бенкет.

 — Можливо, ще трохи їжі? — не впевнено запитав Петер.

 — Звісно, їжу теж принесуть, — відповів Ейвор і направився до головного будинку.

   Андрій помітив, як Брен з меншою агресією дивився на Петера після його прохання. Атмосфера стала менш напруженою, і всім стало легше дихати. Бо кожен знав, що на них чекає відпочинок.

   У будинку вони спустилися по невеликих східцях. В середині на них чекало невелике приміщення. Стіни були обтягнуті шкурами, серед яких Андрій впізнав шкури оленів та кіз. Близько двадцяти ліжок, наповнених соломою, розташовувалися вздовж стін. При стіні стояв невеликий дерев'яний столик, на якому було розташовано кілька глеків із водою.

   Поруч з ним горів невеличкий каганець, що наповнював приміщення ароматом розплавленого воску. Каганці, розташовані по периметру кімнати, надавали їй затишного, приглушеного світла. В повітрі витала суміш ароматів: диму, воску, дерева та трохи запаху морської солі, який проникав ззовні.

 — Я займаю центральне ліжко, — оголосив Брен, — і хочу, щоб поруч ніхто не спав. Не люблю, коли хтось хропе поруч зі мною.

 — Насправді, ніхто і не прагнув. Тут місця вдосталь, — відповів Андрій, не стримуючись.

   Брен тільки зашипів у відповідь, але був занадто втомлений на вигляд, щоб сперечатися з Андрієм.

   «Цей хлопець, здається, має проблеми з довірою до інших. Проте до Магнуса він жодного слова не сказав. Можливо, боїться його кремезного вигляду», — подумав Андрій, облаштовуючись на ліжку.

 — Дивно, що тут так багато ліжок. Можливо, очікували більше людей? — висловив свої думки Магнус.

   Усі погодилися із ним. Андрій не хотів зараз обдумувати усе, що відбулося із ним, він просто хотів заплющити очі і прокинутися у будиночку на фермі. Потім піти на роботу і там побачити Настю. Його тіло відчувало приємну розслабленість, і він майже заснув, коли важкі двері розчинилися, і в барак потрапило денне світло. Дві дівчини увійшли вслід за світлом: одна мала стос одягу, а інша — піднос із їжею.

 — Френі, постав піднос на стіл, — промовила дівчина із золотистим волоссям.

   Френі, молода дівчина з густим темним волоссям, покірно поклала піднос на стіл і поспішила приховатися за спиною своєї супутниці. Дівчина, що командувала була високою і мала золотисте волосся. Вона виділялася яскравими блакитними очима, що контрастували із її порцеляновою шкірою. Її довге золотисте волосся струмувало на плечі, мерехтячи при світлі каганців. Вона була одягнена в зелену вовняну туніку, що підкреслювала її витончену талію.