Розділ 5. Холодне серце

   Черга рухалася повільно, і Андрій почав відчувати нудьгу від очікування. Він вже розглянув усе довкола: стіни, стелю, підлогу. Його увагу привернули, лише колони з мініатюрами.

   На них, з великою деталізацією, було зображено сімох лицарів у обладунках. Кожен лицар був особливим: один тримав величезний дворучний меч, інший — великий щит, ще один мав обладунок, що світився в темряві. Сюжет на колонах відтворював битву лицарів із істотами, що мали риси тварин, але з людською подобою. Ця боротьба оберталася довкола колон у спіралі, піднімаючись все вище і вище, поки не доходила до вершини. Там було зображено величного лицаря, що стояв на купі ворогів піднімаючи свій меч до гори. Над ним у небі яскраво сяяло сонце, символізуючи його перемогу та надію.

 — О, було б круто, якби у мене була здібність керувати вогнем. Уяви, ми могли б тут стати багатими і впливовими! — захоплено сказав чоловік попереду до свого сусіда.

 — Угу, круто, - відповів його товариш, не демонструючи особливого ентузіазму.

   Андрій перевів увагу з колон на розмову чоловіків. Він сам задумався, що, можливо, не так усе погано, як задається на перший погляд. Всі тут мали якісь особливі здібності, але що саме – поки що залишалося загадкою. Ніхто не повертався і не виходив з дверей. Андрій навіть задумався: можливо, він міг, як сказав король, заробити тут славу та гроші і більше не думати про ферму та майже рабську працю.

   Час йшов, і ось Андрій стояв перед великими дверима. Настала його черга. Він глибоко вдихнув і рушив у відкриті двері. Тепер починався його шлях.

   Із королівської зали, де панував напівморок Андрій відчув, як його обіймає тепле оранжеве світло ранкового сонця. Він опинився в невеликій кімнаті, де через отвір у стелі сонячне світло проникало, освітлюючи велике ковадло посередині. Навколо на лавах сиділи чоловіки у простих льняних одежах. Напроти ковадла стояв старий, маленького зросту чоловік, який, на перший погляд, виглядав так, наче вітерцем здмухне його. Але його рука міцно стискала великий молот.

   Андрій зупинився на порозі не знаючи, що далі робити.

— Підійди до мене, — звертався до нього старець м'яким, лагідним голосом, що викликав довіру. Андрію нічого не залишалося, як підійти.

   Старець подав йому глек, давши зрозуміти жестом, що потрібно випити. Андрій обережно взяв його і маленькими ковтками спробував рідину. Вона виявилася доволі гіркою, тому він не зміг випити все відразу. Однак, коли він все ж таки допив, старець різко махнув молотом і вдарив по ковадлу. Андрій від неочікуваності, трохи підплигнув. Гучний звук металу об метал відгукнувся вухах Андрія. Від гучності йому стало дурно, голова закружляла. Тоді чоловіки на лавах почали вести пісню — спочатку тихо, а потім все гучніше. Слова зливалися в єдиний гул. Після ще одного удару молотом перед очима Андрія стало темно, і він відчув, як падає, поки не приземлився на щось м'яке і тепле.

   Йому стало так тепло, що нагадало про ранкові миті його дитинства, коли він, сидячи на лавці, ніжився під лагідними промінцями ранкового сонця. Він чув удари молота, що нагадували далекий дзвін дзвонів десь далеко. Тепло проникало в тіло, розтікаючись від його грудей до кінчиків пальців, і він бажав залишитися в цьому вічному блаженстві. Проте незабаром тепло відступило, залишаючи за собою пронизливий холод, який проникав усім своїм льодяним дотиком до кісток, викликаючи біль. Йому здалося, що його немов почало трусити.

 — Прокинься!, — пролунав голос в його голові так гучно, що витягнув його із світу страждань.

   Відкривши очі, Андрій помітив, що лежить на холодному ковадлі. Холод металу пронизав його до кісток. Підіймаючись, його погляд зупинився на старці. Старий чоловік, що стояв навпроти, мав втомлений вигляд, піт стікав з його чола, а молот відпочивав поруч на ковадлі.

   «Що він робив з цим молотом, щоб виглядає таким виснаженим?», — подумав Андрій, дивлячись на старого.

— Розкажи мені, що ти відчував? — запитав старий, пильно дивлячись на Андрія

 — Спочатку мені було дуже тепло, а потім стало холодно і я відчував біль, — коротко відповів Андрій. Він не вдавався в подробиці того, як йому було добре від тепла.

   Старець глибоко зітхнув. На його обличчі з’явився сум.

 — Дарма витрачений метал. Добре, що цього разу тільки один такий, — пробурмотів старий наче не помічаючи Андрія.

 — Що за метал? — не стримався Андрій, побачивши занепокоєний вигляд старого. Його обличчя нагадувало лікаря, який виносить невтішний вирок.

 — Це рештки одвічного металу, рідкісного та дорогоцінного, — спокійно відповів старий. — Ми використовуємо його, щоб призвати людей з інших світів. І кожен, хто приходить до нас, має в серці втрачену магію цього світу. Твоє серце – одне з сімох, створених з одвічного матеріалу. Але той холод, який ти відчував, вказує на твою нездатність розжарити його та користуватися його силою. Багато хто із таким серцем вважається неповноцінним, хоча його сила незмірна.

   Андрій коротко віддихнув, намагаючись обдумати слова старого. Все це про серця, метали та його нездатність користуватися силами в цьому світі... Як же йому тепер вижити? Зазвичай герої фільмів і книг мали якісь чарівні здібності. А йому довелося бути простим хлопцем у чарівному світі. Андрій відчував себе як маленький хлопчик, який загубився в торговому центрі і не може знайти свою маму.