Розділ 3. День що змінив усе

   Андрій раптово прокинувся. Його серце стрімко билося, а легені жадібно хапали повітря. Піднявшись на ліжку, він притулився до стіни. Дощ ритмічно стукав по металевій криші, не збираючись затихати. Через декілька хвилин він прийшов до тями. Сон, у якому він бачив дівчину схожу на Настю, здавався надто реальним. Він ще відчував тепло її руки та гострий біль від поранення. Глибоко вдихаючи, він намагався заспокоїти себе.

   «Мабуть, я вчора так перенервував, що вчорашній серіал просто з’єднався із моїми переживаннями і мені наснилося, що я бився за Настю в середньовічному світі. Варто наступного разу просто лягти спати, щоб не бачити її у вісні», — замислився Андрій, посміхаючись своїм думкам.

   Він усе ще був на фермі звичайним збирачем фруктів. Важка праця щодня від ранку до вечора, у спеку та дощ. Іноді йому, здавалося, що навіть якби на землю падав метеорит та загрожував планеті, їм однаково сказали: «Дозбирайте полуницю, а потім йдіть із поля».

   Він ще трохи полежав під теплою ковдрою дивлячись у стелю і вслухаючись у стукіт дощу. Але він згадав своє вчорашнє повідомлення Насті. Одразу його рука схопила телефон, який лежав неподалік. На годиннику була п’ята ранку й до дзвінка будильника лишалося ще тридцять хвилин. Він відкрив меседжер, одразу знайшов переписку з нею. Він засмутився, побачивши, що повідомлення було прочитано п’ять годин тому, але без відповіді.

   Той сон із її образом, який спершу здавався йому таким бажаним, одразу перетворився в ненависний. Він знову занурився в апатію і все здалося марним. Апатія охопила його, усі надії і мрії, які були до цього, здалися безглуздими. Знову з’явилися негативні думки. Цей стан виглядав так, як після великого дощу пересохлий струмок раптово переповнився водою, рухаючи перед собою великі камені. Ця хвиля емоцій так само раптово зникла. Змучений Андрій знову заснув, але не надовго. Весела мелодія будильника розбудила його.

   «Потрібно вставати на роботу. Сьогодні я її зустріну й ми все обговоримо», — подумав він і силою змусив себе піднятися.

   Відразу його охопив ледь відчутний холод, але достатньо неприємний, щоб він швидше відшукав свій робочий одяг: старі потерті джинси та теплий светр, який натягнув на футболку. Одяг, який лежав під ліжком, був прохолодний, але через декілька хвилин Андрій уже не відчував цього. За дверима панував гомін: збір на роботу, шкварчання олії на плиті, гучне хлопання дверей. Відчинивши двері, Андрій став частиною цього ранкового водовороту.

   Поки Андрій готував обід, він не помітив, як опинився на самоті. Гомін поза дверима затихнув, залишивши його сам на сам із власними думками. Ці короткі десять хвилин самотності були для нього безцінними.

   Він смакував солодкі пластівці у формі зірочок, занурені в молоко, а в думках перебирався калейдоскопом спогадів: нічні прогулянки, глибокі розмови про життя із нею… Йому було так добре в її компанії, що він не хотів втрачати це відчуття. Однак приховувати свої щирі почуття він також не міг. З кожним днем пристрасть до неї, лише посилювалася, змушуючи його хотіти більше проводити часу із нею. І часом в нього виникала жага до її тіла. Він відчував себе, ніби в лещатах: з одного боку — страх втратити її, як друга, з іншого — біль від нерозділеного кохання. Лише відверте зізнання могло допомогти йому звільнитися від цього тягару.

   Двері гучно розчинилися, і до будинку вбіг Іван — його друг. Він швидко залетів у свою кімнату й щось там дуже гучно почав шукати, а потім вийшов. Андрій сприйняв це, як щось набридливе, що вирвало його зі своїх думок. Він намагався знову сконцентруватися на обіді, але настав час йти на роботу. Йому хотілося ще трохи провести час із собою перед тим, як він зізнається їй сьогодні.

  — Ти вже кілька днів пригнічений. Це все через Настю? — роздався за спини голос Івана.

Іван сів за стіл напроти, допитливо дивлячись на Андрія.

 — Не час зараз для розмов чи сповідей. Пора на роботу, — коротко промовив Андрій, встаючи, за столу. Він підійшов до раковини та поклав тарілку в середину.

 — Але мене, як твого друга, хвилює, що ти вже другий день не схожий на себе — пригнічений, мовчазний, і навіть вечорами не виходиш із кімнати, — останнє прозвучало із ноткою образи в голосі Івана.

 — Я вирішив зізнатися їй у своїх почуттях, поставити все на своє місце. Досить тягнути це, — неохоче відповів Андрій. Йому хотілося, щоб ця розмова, нарешті, завершилася і вони вже пішли собі на роботу.

 — Це чудова ідея, — зрадів Іван

   Андрій, лише кивнув у відповідь на слова Івана, що погоджується із ним.

   Вони швидко вибігли з будинку й пустилися до автобуса. Рясний дощ уже заливав стежки водою і коли вони дісталися до зупинки, обидва були вже промоклими.

   Автобус був переповнений. Люди тиснулися один до одного, наче помідори, які мало не вилазять із банки, і яку потрібно силою прикривати, щоб усе помістилося. Це супроводжувалося неймовірною задухою. У холодні ранки, що літом у цій місцевості бувають часто, ця духота була буфером між теплим домом і полем. Поки людина проходила шлях від дому до роботи їй залишалося дві речі: трохи поспати та зігрітися.

   В автобусі Андрій автоматично шукав її світле, ледь жовтувате волосся. Але через натовп і місце біля дверей він не міг її побачити.

   «Тоді добре, знайду її на перерві й поговорю з нею», — подумав він.