Розділ 2. Примарні видіння

   Андрій опинився на просторій площі в центрі величезного табору, оточений рядами наметів. Багаття горіли по боках площі, розганяючи темряву й розсіюючи світло навколо. Під його ногами злегка хрустів свіжий сніг, який відблискував від горіння багаття. Навколо з’юрмилися чоловіки з довгими бородами, у шкіряних обладунках та накидках зі шкур різних звірів. Їхній спів, сміх, та жарти відлунювались у повітрі, створюючи атмосферу братерства. Незважаючи на гамір, жоден із них не звернув уваги на Андрія. Усі очі були прикуті до чоловіка на високому камені, оточеного старцями в білих сорочках.

   Один зі старців вийшов до гурту й натовп одразу привітав його гучним завиванням, немов дикі звірі. Він почекав, поки натовп затихне й почав говорити:

 — Сьогодні великий день для північного світу. Цієї зимової ночі два серця — Аркеля Варгріма та Еліки Сівард об’єднаються. Я хочу, щоб ви, знатні роди, підтримали цей союз, — промовив він м’яко своїм старим голосом

   Після схвального вигуку натовпу, було очевидно, що противників не має. З-за каменя вийшов молодий чоловік зі світлим волоссям, у простому одязі із накидкою, виготовленою з оленячої шкіри, прикрашеною золотими рогами. Поруч із ним з’явилася дівчина. Її кроки були легкими та граційними. Її русяве волосся, що було заплетене у витончену косу, віддавалося золотистим відблиском від вогнів багаття. Її губи, м’яко покриті рожевим блиском, спокусливо мерехтіли. Її зелене плаття, облягаючи її струнку фігуру, було прикрашене складними вишивками із червоними та золотими нитками, що створювали зображення міфічних створінь. Червоний пояс на її талії акцентував увагу на її витонченій постаті.

   Андрій завмер. Його погляд був прикутий до дівчини, яка нагадувала йому його Настю.

   Старець повернувся на своє місце за каменем. До молодих вийшов чоловік середніх літ, одягнутий також у білий одяг, але просто, без прикрас чи хутра і став навпроти них. Він стояв спиною до гурту й щось тихо говорив парі, а тоді повернувся до всіх і промовив:

 — Тепер молодим потрібно проголосити свої клятви перед усіма, щоб закріпити цей союз…

   Він не встиг договорити, коли Андрій викрикнув:

 — Кажуть, Аркель, ти проводиш ночі в компанії овець. Можливо, з ними тобі ліпше заручитися? Краще я стану її чоловіком і прийму на себе ці клятви, які ти, можливо, і не виконаєш, бо вівці тобі набагато солодші, — весело проговорив Андрій.

   Однак, Андрій не контролював своє тіло. Схоже, він був лише свідком подій, що відбувалися, немов перебуваючи в чужому тілі. Всередині нього все ще горіла іскра його власної особистості, яка думала та аналізувала оточуючі його події. Однак, ця іскра була немов у золотій клітці, здатної лише спостерігати, але не втручатися в те, що відбувається. Він відчував себе як пасажир у своєму тілі, без можливості взяти кермо у свої руки.

   Одразу піднявся галас. Усі звернули увагу на Андрія, точніше на того чоловіка в тілі, якого був Андрій. Чоловік, що мав вести обряд, гостро відреагував:

 — За такі слова ти маєш померти. Раб що ображає свого володаря має загинути, особливо чужинець з іншого світу, як ти. Ти не маєш права захищатися. Ти маєш померти, Олан, — погляд чоловіка був сповнений злості.

 — Ви не мій володар, Варлен Варгрім і ніколи ним не були, — промовив Олан, дістаючи за пазухи медальйон невеликої форми у вигляді кабанчика, що риє землю, — Бо у вільної людини не може бути господаря.

   Тиша, що настала, ледь порушувалася від потріскування полум’я та важкого дихання чоловіків. Медальйон переливався помаранчевим кольором на світлі вогнів, як саме сонце. Коли медальйон потрапляв у затінок, він випромінював ледь помітне блакитне світло немов місяць.

 — Чи здурів старий Азмунд, призначивши тебе своїм наступником? — здавалося, що ось-ось Варлен від люті накинеться на Олана і встромить йому ніж у груди. Але він стримував потік гніву, як міг.

 — Не зовсім спадкоємцем роду, — Олан зробив невелику паузу, — тепер я Олан Азмунд, голова роду. Старий відійшов у вічність, — його голос звучав впевнено і з насмішкою.

   Тим, ким був Андрій подобалося бачити невимовну злість та лють на обличчі Варлена, ким він не був. У натовпом поширилися перешіптування. Усі не могли повірити у те що бачили.

 — Тоді бій неминучий сину, щоб захистити свою честь та право на цю дівчину, — Варлен повернувся до Аркеля і промовив уже спокійнішим голосом.

   Андрій рушив у перед. Його ніхто не зупиняв, навіть не спробував торкнутися. Він тільки відчував на собі презирливі погляди оточуючих.

   Він підійшов до каменя, де вже чекали інші, витягнув свій меч, готуючись до бою. Його погляд швидко зупинився на дівчині. Її обличчя нагадувало йому Настю. Але чому вона була така схожа на неї? У її очах погаснув вогонь, який іскрився тоді, коли він декілька хвилин вперше побачив її. Замість нього залишився, лише страх та невизначеність.

 — Поєдинок триватиме доти, доки один із супротивників не визнає свою поразку, або поки не буде пролита кров. Правила зрозумілі, — промовив Варлен дивлячись, то на одного, то на іншого.

 — Мені завжди здавалося, що ім’я Аркель — це ім’я величного воїна, а, виходить, це ім’я трусливого песика, що скавчить і проситься до мамці на ручки, — зневажливо промовив Олан, дивлячись прямо у вічі Аркелю.