Розділ 1.Ферма

   Андрій звернув із центральної дороги, потрапивши в лабіринт із трейлерів. Він маневрував між будиночками, то повертаючи на ліво, то на право. Не зважаючи на те, що він прожив тут уже довгий час, усе одно повертався додому, немов уперше, коли прибув на роботу. Нарешті, він потрапив на вулицю, що вела до його дому. Хоч ці будинки й виглядали, як тимчасове житло, через свою однаковість. Що навіть були пофарбовані в однаковий зелений колір. Проте місцеві мешканці додавали до них особистого затишку та індивідуальності: дехто висаджував квіти перед будинком, інші, навіть ставили садових гномів біля своїх порогів.

   Він, нарешті, видихнув, бо ще один важкий робочий день позаду. Сонце ніжно заходило, розкидаючи, свої оранжеві проміні по небу і змішуючись із білими хмарами. Вони торкались обличчя ніжно та лагідно. І цей образ заходу сонця і тепло його проміння поєднане із закінченням робочого дня заспокоювало Андрія. Після кожного напруженого дня наставав момент полегкості.

   Андрій зачинив за собою двері, і його зустрів приємний запах із кухні. Він одразу розслабився, відчувши себе, нарешті, дома. Уся втома після робочого дня моментально випарувалася і з’явилося небагато енергії, немов черпаючи з невидимого джерела сили. Далі слідувала звична процедура, душ, приготування їжі.

   Щоб ця рутина, яка спричиняла в Андрія втому пройшла швидше, він сповнений надії взяв до рук телефон і знайшов там контакт «Настя». Андрій швидко написав повідомлення: «Привіт, не хочеш сьогодні пройтися у вечорі? Мені потрібно з тобою поговорити.«Він декілька разів перечитав написане. У голові, здавалося, усе набагато простіше, ніж коли його палець застиг над кнопкою «відправити». Він вагався, але потім нагадав собі про рішення, яке прийняв сьогодні в полі. Натиснувши кнопку, він зробив глибокий вдих, готуючись до вечора.

 — Хух, — видихнув він, — перший етап я зробив, тепер потрібно дочекатися вечора, — промовив він про себе.

   Після цього він відкинув брудний одяг у мішок для білизни й направився до кухні. Витягнувши мішок картоплі, він почав готувати її для вечері.

   Андрій клав почищену картоплю в каструлю, але його думки були далеко від кухні. Він уявляв, як він стоїть під світлом ліхтаря і чекає на неї. Коли вона наближається, вони вітаються, а потім він її обіймає. Цю сцену він прокручував у своїй голові безліч разів. Потім, вони йдуть віддалік від ферми, рухаючись доріжкою, вимощеною бруківкою. Знайшовши лавку, він пропонує їй присісти. Тоді вони говорять про все й у підходящий момент він їй каже: «Ти мені давно подобаєшся. Наше спілкування завжди було особливим. Я в тебе закоханий і хотів би, щоб ми були разом," — ці слова, на його думку, були найкращим варіантом з усього, що він вигадав.

   Остання картоплина з мішка була дочищена й каструля вже стояла на вогні. Андрій поглянув на годинник: 18:00. Час летів, і скоро мали прийти його друзі.

   Андрій присів за стіл і відчув легкий вітерець, що продирався крізь ледь помітну щілину у вікні. Він підняв штору й за вікном, сонце вже майже повністю опустилося за обрій. Скоро мали увімкнути ліхтарі. Жіночі голоси за вікном привернули його увагу. Дівчата поверталися з роботи й гучно обговорювали свій робочий день. Андрій ще більше розгорнув штору, щоби подивитися на дівчат.

   Повз пройшла велика групка жінок. Після короткої паузи, повз пройшла іще одна група жінок, але знайомого йому голосу й такого милого серцю поміж них не було. Андрій уже вирішив піти до картоплі, але ще одна група жінок з’явилася за вікном. Андрій вслухався і вдивлявся в силуети, але й там її не було. Тієї дівчини, що так уже місяць захопила в полон його серце та розум. Він ніколи не міг подумати, що з ним, може, таке трапитися. Що він, буде сидіти й чекати на дівчину після роботи. Андрій, ще трохи вдивлявся у вікно плекаючи надію, але марно. То була остання група робітників.

   Андрій залишився в тиші, лиш звук полум’я та голоси бурхливого життя ферми долинали до нього. Він узяв у руки телефон, розблокував його й перевірив повідомлення. На жаль, очікуваного повідомлення не було. Натхнення та гарний настрій, які він відчував раніше, випарувалися.

   Андрій дочекався, поки картопля буде готова. Він їв її механічно, не смакуючи, а лише задовольняючи голод. Після їди він вирушив до своєї кімнати.

       Він почув жваву бесіду декількох хлопців, то були його сусіди і вони вже повернулися з роботи.

 — Андрій, — почувся стукіт у двері до його кімнати, — ти їв? — лагідний голос його друга линув з-за дверей.

 — Я вже поїв. Є ще картопля на столі, — відказав Андрій і далі занурився у свої роздуми. За дверима почулося схвальне бурмотіння і його залишили на самоті.

   Андрій валявся на ліжку, пригорнувши до себе ковдру, заглиблений у думки. У його голові стрімким потоком проносилися думки:» Чому вона не відповіла? Мала б бути серед тих дівчат, що йшли з роботи. Де вона? Чому так довго чекати на відповідь?». Шум із коридору та розмови сусідів не могли відвернути його від цих думок. Настрій ставав усе гіршим.

   Але раптово йому стало трохи легше, голова прояснилася. Він узяв телефон, що лежав поруч на тумбочці, та перевірив час. Пройшло зовсім небагато. «Зберігай спокій, день ще не закінчився. Можливо, вона ще відповість," — казав він собі, намагаючись заспокоїтися.

   Щоб знову не занурюватися у відчай, Андрій у темряві намацав ноутбук, зручно вмостився на ліжку, відкрив його, швидко знайшов потрібний серіал «Криваві землі», і почав із насолодою його дивитися, або вдавав, що з насолодою. Перші хвилини було важко зосередитися. Він подумки повертався до непрочитаних повідомлень, але з кожною новою сценою він усе більше втягувався в сюжет.