Глава 17

Минуло кілька годин.
Будинок змінювався просто на очах.
Пилу ставало дедалі менше, підлога вже почала набувати свого справжнього кольору, з вікон зняли більшу частину дощок, і сонячне світло вперше за багато років вільно заливало просторі кімнати.
Лукас уже майже закінчив лагодити вибиті двері.
Леонард виніс у двір останні зламані меблі.
Мати разом з Еліанорою розкладали на кухні знайдений посуд.
Будинок повільно оживав.
І саме тоді...
Тук.
Тук-тук.
У двері хтось постукав.
Усі завмерли.
Кірон відклав ящик, який саме переносив.
— Я подивлюся.
Він спустився на перший поверх.
Двері ще трималися погано, тому він дуже обережно відсунув їх рівно настільки, щоб можна було побачити гостя.
На порозі стояв чоловік у темно-синьому плащі.
Охайно вдягнений.
У руках він тримав невеликий сувій і важкий мішечок.
— Це тут проживає регент дому де Равель... на ім'я Кірон?
Кірон розгублено кліпнув.
— Регент?
Він навіть озирнувся, ніби шукаючи когось за спиною.
— Ні... Я лише рицар леді Еліанори.
Посланець спокійно розгорнув сувій.
— Від сьогодні це вже не так.
Він почав читати офіційним, рівним голосом:
— «У зв'язку з тим, що законна спадкоємиця дому де Равель, леді Еліанора де Равель, не досягла повноліття та не може самостійно управляти своїми землями й майном, рішенням Королівського магістрату тимчасовим регентом дому де Равель призначається її особистий рицар — Кірон...»
Кірон застиг.
Посланець дочитав документ і простягнув його.
— Відтепер ви офіційно є регентом дому де Равель до досягнення леді Еліанорою повноліття або до окремого рішення Корони.
Кірон мовчки взяв сувій.
Він ще не встиг осмислити почуте.
Посланець тим часом простягнув йому другий мішечок.
Важкий.
Золоті монети всередині тихо дзенькнули.
— Також вам передали винагороду за виконане доручення.
Кірон уважно подивився на нього.
— Від Едмунда?
Посланець ледь усміхнувся.
— Мій наймач бажає залишитися анонімним.
Кірон лише зітхнув.
— Передайте... що доручення виконано.
Посланець коротко вклонився.
— Обов'язково.
Він розвернувся.
І вже за кілька секунд зник за рогом будинку.
Настільки швидко, що коли Кірон перевів погляд услід...
На вулиці вже нікого не було.
Саме в цей момент зі сходів почувся голос Леонарда.
— Хто це був?
Кірон обернувся.
У руках він досі тримав сувій із печаткою та важкий мішечок із золотом.
Він кілька секунд мовчав.
Наче сам не вірив у те, що сталося.
— Посланець... від одного знайомого.
Він трохи підкинув мішечок.
— Це нагорода за виконане доручення.
Потім підняв сувій.
— І... виявляється...
Кірон навіть гірко всміхнувся.
— Мене офіційно призначили регентом дому де Равель.
Леонард спочатку мовчав.
Потім повільно спустився останніми сходами.
— Зачекай...
Він уважно подивився на документ.
— Тобто... тепер ти не просто її рицар...
Кірон кивнув.
— Виходить, що ні.
Леонард тихо присвиснув.
— Кіроне... ти хоч розумієш, що це означає?
Кірон подивився на старий будинок.
На пил.
На напіврозібрані меблі.
На свою родину, яка працювала нагорі, навіть не здогадуючись, що щойно сталося.
І лише тихо відповів:
— Якщо чесно...
Він опустив очі на сувій із королівською печаткою.
— Мені здається... моє життя щойно стало набагато складнішим.

Кірон ще кілька секунд мовчки дивився на сувій із печаткою.
Потім тихо видихнув і майже пошепки промовив:
— Схоже... це теж робота Едмунда...
Леонард уважно подивився на нього.
— Думаєш?
Кірон кивнув.
— Він від самого початку все прораховував.
Він повільно склав сувій.
— Тепер, поки Еліанора не стане повнолітньою... я буду її регентом.
Леонард аж здивовано підняв брови.
— Зачекай...
Він уважніше подивився на молодшого брата.
— Але ж ти сам ще не повнолітній.
Кірон гірко посміхнувся.
— Саме тому ця ситуація така дивна.
На мить він задумався.
— Це все... політичні ігри.
Його голос став тихішим.
— І, чесно кажучи, я зовсім не хочу в них лізти.
Він подивився нагору, де було чути голоси матері, Лукаса й Еліанори.
— Але щоб захистити Еліанору... довелося.
Він важко видихнув.
— У неї й так нічого не залишилося.
Кірон міцніше стиснув сувій.
— Якщо для того, щоб вона колись змогла повернути собі своє життя, мені доведеться тимчасово стати регентом...
Він похитав головою.
— Значить, так тому й бути.
Леонард мовчки поклав руку братові на плече.
— Ти справишся.
Кірон лише ледь усміхнувся.
Потім перевів погляд на мішечок із золотом.
— Гаразд...
Він розв'язав мотузку.
Золоті монети висипалися на стіл, дзенькаючи одна об одну.
Брати почали рахувати.
Десять.
П'ятдесят.
Сто.
Ще сто.
Монет виявилося значно більше, ніж вони очікували.
Коли вони закінчили, навіть Леонард здивовано присвиснув.
— Та тут...
Він ще раз швидко перерахував.
— Тут вистачить не лише на кузню.
Кірон мовчки дивився на акуратно складені стоси монет.
Леонард продовжив:
— Лукас зможе облаштувати хорошу кузню.
Він трохи подумав.
— Причому не найгіршу, а дуже пристойну.
— І ще залишиться великий запас, — додав він.
На його обличчі з'явилася тепла усмішка.
— Я пообіцяв йому кузню.
Він почав збирати монети назад у мішечок.
— Значить... дам йому гроші.
Леонард уважно подивився на нього.
— Ти навіть не хочеш залишити частину собі?
Кірон похитав головою.
— Ці гроші принесуть набагато більше користі, якщо працюватимуть.
Він міцно зав'язав мішечок.
— Лукас уміє кувати.
Його мечі, ножі та інструменти годуватимуть не лише його.
Він підняв погляд на брата.
— Вони годуватимуть усіх нас.
Леонард мовчки усміхнувся.
— Батько... пишався б тобою.
Ці слова боляче торкнулися серця Кірона.
Він нічого не відповів.
Лише мовчки взяв мішечок із золотом і рушив нагору.
У цей момент він уже знав...
Завтра для Лукаса почнеться здійснення мрії, про яку той говорив ще з дитинства.