Глава 16

Оглянувши внутрішній дворик, вони повернулися назад до будинку.
Старі дерев'яні сходи тихо поскрипували під ногами, ніби сам будинок прокидався після довгих років тиші.
— Подивимося, що там нагорі, — сказав Кірон.
Усі мовчки погодилися.
Вони піднялися на другий поверх.
Щойно Кірон відчинив двері, перед ними відкрився зовсім інший світ.
Тут уже не було складу чи лавки.
Колись це був житловий поверх заможного торговця.
Праворуч знаходилася велика кухня.
Попри товстий шар пилу, було видно, що свого часу вона була обладнана за останнім словом тогочасної майстерності. Велика кам'яна піч займала майже всю стіну, поруч стояли дерев'яні шафи, більшість яких ще збереглася. Уздовж стін висіли старі мідні гачки для кухонного начиння.
— Якщо все відмити... — задумливо сказала мати, проводячи рукою по старому столу. — Тут ще можна буде готувати.
Вона навіть ледь усміхнулася.
Далі вони пройшли до просторої їдальні.
Посеред кімнати стояв довгий дубовий стіл, хоч і вкритий товстим шаром пилу. Навколо нього ще залишилося кілька різьблених стільців, а над головою висіла велика люстра зі свічниками.
Сонячне світло пробивалося крізь брудні вікна, освітлюючи кімнату м'яким золотавим сяйвом.
— Тут... дуже красиво, — тихо промовила Еліанора.
Кірон кивнув.
Навіть у такому стані ця кімната не втратила своєї величі.
Потім вони почали оглядати інші приміщення.
Один кабінет був заставлений письмовими столами.
На полицях ще лежали старі книги, журнали обліку, пожовклі сувої, чорнильниці та гусячі пера.
— Схоже, тут він вів усі свої справи, — сказав Леонард, переглядаючи стару бухгалтерську книгу.
Поруч знаходився ще один кабінет, трохи менший.
Ймовірно, для прийому важливих гостей чи укладання угод.
Далі вони знайшли простору гардеробну.
Полиці були майже порожні, але подекуди ще висіли старі дерев'яні вішалки, а в кутку стояла велика різьблена шафа.
Були й інші кімнати.
Невелика комора.
Кімната для прислуги.
Приміщення, призначення якого вже важко було визначити.
Усе потребувало ремонту.
Але...
Сам будинок був міцним.
Після цього вони піднялися ще вище.
Сходи привели їх на третій поверх.
Щойно вони відчинили двері, всі зрозуміли — саме тут колись жила сім'я господаря.
Перед ними простягнувся широкий коридор, від якого розходилися двері до кімнат.
Кірон відчинив перші.
І всі мовчки завмерли.
Перед ними була головна спальня.
Величезне ліжко з різьбленого дерева досі стояло посеред кімнати. Хоча тканина давно зітліла, а балдахін обвалився, сама конструкція збереглася.
Біля вікна стояв невеликий столик із дзеркалом у різьбленій рамі.
Поряд — велика шафа.
На підлозі лежав вицвілий килим.
Навіть зараз було видно, наскільки розкішною ця кімната була колись.
— Оце... спальня... — тихо присвиснув Лукас.
Вони продовжили огляд.
Поряд знаходилися ще чотири менші спальні.
Без такої розкоші.
Але просторі, світлі й цілком придатні для життя після невеликого ремонту.
Останньою вони відкрили кімнату для гостей.
Вона теж була скромнішою, але затишною.
Невелике ліжко.
Стіл.
Дві шафи.
І велике вікно, з якого відкривався чудовий краєвид на столицю.
Усі мовчки вийшли в коридор.
Леонард повільно обвів усе поглядом.
— Якщо чесно... — тихо сказав він. — Коли ми тільки побачили цей будинок зовні, я думав, усе буде набагато гірше.
Мати усміхнулася.
— Нам дуже пощастило.
Лукас провів рукою по дерев'яних поручнях сходів.
— Роботи тут вистачить на багато місяців.
Кірон сперся на стіну й подивився на свою родину.
Вперше після втечі з рідного міста він побачив у їхніх очах не страх.
А надію.
Так...
Попереду було ще безліч труднощів.
Потрібно було лагодити будинок, облаштовувати кузню, знаходити роботу, виконувати доручення столичної стражі й захищати Еліанору.
Але тепер вони вже не були бездомними біженцями.
Тепер у них був власний дах над головою.
І місце, яке з часом могло стати справжнім домом.

Вони ще кілька хвилин мовчки ходили третім поверхом, заглядаючи до кожної кімнати.
Пил здіймався від кожного кроку, сонячні промені пробивалися крізь брудні шибки, малюючи в повітрі золотаві смуги.
Кірон обвів усіх поглядом.
— Ну що... — тихо сказав він. — Пора вирішити, хто яку спальню займе.
Одразу почалися розмови.
— Я б узяв оцю, — сказав Лукас, показуючи на одну з менших кімнат. — Вона найближче до сходів.
— А мені більше подобається та, — відповіла мати, заглянувши до іншої спальні. — Там світліше.
Леонард усміхнувся.
— Мені байдуже. Головне, щоб дах не протікав.
Еліанора мовчки переходила від кімнати до кімнати, із цікавістю розглядаючи кожну.
Невдовзі всі вже почали пропонувати різні варіанти.
— Може, мамі найбільшу?
— Ні, краще Кірону.
— А може...
Розмова ставала дедалі жвавішою.
І раптом усі замовкли.
Лукас подивився на Кірона.
— Хоча...
Він почухав потилицю.
— Якщо чесно... цей дім купив ти.
Леонард теж кивнув.
— Саме ти дістав договір.
Мати усміхнулася.
— Тому... мабуть, саме тобі й вирішувати, хто де житиме.
Кірон розгублено кліпнув.
— Мені?
— Звісно, — відповів Леонард. — Це тепер твій дім.
Кірон аж розгубився.
Він ніколи не думав, що колись почує такі слова.
Йому було значно простіше битися з мечем у руках, ніж вирішувати, хто в якій кімнаті житиме.
— Ну... — невпевнено почав він. — Може...
Він ще навіть не встиг закінчити думку.
ГРРРУУУМ!
Повітря здригнулося.
У вікнах задзвеніло скло.
Підлога під ногами ледь відчутно затремтіла.
Усі одночасно завмерли.
Жоден не сказав ні слова.
Лише інстинктивно подивилися один на одного.
— Це... — тихо промовив Лукас.
Леонард уже швидко підійшов до вікна.
— Я думав... — пробурмотів він, уважно вдивляючись удалину. — Хоч у столиці буде спокійно...
Інші теж підійшли.
Кірон відсунув стару фіранку.
Десь далеко над містом повільно здіймалася тонка сіра смуга диму.
Вона була ще невеликою.
Але її було добре видно навіть звідси.
На вулицях унизу люди вже починали зупинятися й дивитися в той самий бік.
Десь далеко залунали тривожні дзвони.
Не панічні.
Але такі, що змушували насторожитися.
Кірон мовчки дивився на дим.
Його серце неприємно стиснулося.
Він уже знав...
Великі біди майже завжди починаються саме так.
З одного вибуху.
І тонкої смуги диму, яку спочатку ніхто не сприймає всерйоз.