Глава 15

Кірон вийшов із фортеці стражі вже зовсім з іншим виразом обличчя.
Втома нікуди не зникла.
Біль — теж.
Але тепер у нього була мета.
І шанс.
Коли він підійшов до екіпажа, усі одразу повернулися до нього.
Леонард першим помітив документ у його руках.
— Ну?
Кірон мовчки сів усередину, а потім поклав пергамент на стіл між ними.
— За виконання доручення… мені дали договір на будинок.
На мить усі застигли.
— Що?.. — майже одночасно видихнули Лукас і мати.
Кірон кивнув.
— Потрібно тільки виплатити борги минулого власника. І тоді дім стане нашим.
Тиша тривала лише секунду.
Потім усе вибухнуло емоціями.
— Кіроне, це ж… — мати аж розгубилася від радості.
Лукас усміхнувся так широко, як Кірон давно не бачив.
Навіть Леонард, стриманий як завжди, видихнув із полегшенням.
А Еліанора тихо стиснула його руку.
— У нас буде дім… — прошепотіла вона.
І в її голосі було стільки щирого щастя, що Кірон мимоволі теж ледь усміхнувся.
— Поїхали, — сказав він. — Треба все оформити.
Вони майже одразу повернулися до торгової гільдії.
Всередині, як і раніше, стояв шум — люди сперечалися, благали, торгувалися. Втомлені працівники вже ледве стримували роздратування.
Ледь вони переступили поріг, як один із службовців навіть не дивлячись кинув:
— Вільної землі й будинків більше немає!
Кірон спокійно підійшов ближче.
— Ми не купувати прийшли. Ми прийшли оплатити борг за будинок.
Це вже змусило того підняти голову.
Кірон простягнув документ.
Працівник узяв його, швидко пробіг очима — і його обличчя трохи змінилося.
— А… цей дім.
Він потер підборіддя.
— Ціна викупу — тисяча золотих. Разом із податками й внесками гільдії.
Кірон мовчки дістав мішечок.
Золото важко дзенькнуло об стіл.
Навколо одразу стало трохи тихіше.
Працівник почав уважно перераховувати монети.
Довго.
Повільно.
Перевіряючи кожну.
Потім підняв одну до світла, прикусив край і лише після цього кивнув.
— Чекайте.
Він забрав золото й зник десь у внутрішніх кімнатах гільдії.
Час тягнувся довго.
Навіть занадто.
Кірон уже почав відчувати напругу, коли двері нарешті знову відчинилися.
Працівник повернувся з новими паперами.
— Тут підпис.
Кірон швидко пробіг очима текст.
А потім поставив своє ім’я.
Чоловік забрав документ, поставив печатку — і простягнув йому інший.
— Вітаю, — сухо сказав він. — Тепер у тебе є будинок.
Він глянув на Кірона трохи довше.
— Не всім так щастить… мати такі зв’язки.
Ці слова неприємно вдарили.
Кірон на секунду відвів погляд.
Бо він знав — цей дім вони отримали не лише через удачу.
А через кров.
Через смерть.
Через борги перед людьми, яких уже не було.
— Дякую, — тихо сказав він.
І, не бажаючи продовжувати розмову, вийшов назовні.
Щойно він показав документи — навколо одразу здійнявся шум.
— У нас є дім! — не стримався Лукас.
Мати аж прикрила очі руками, ніби досі не могла повірити.
Леонард коротко вдарив Кірона по плечу.
— Молодець.
Еліанора ж просто дивилася на нього з теплою, щасливою усмішкою.
І вперше за довгий час…
Кірон відчув щось схоже на спокій.
Нехай маленький.
Нехай тимчасовий.
Але тепер у них було місце, яке вони могли назвати домом.

Вони їхали мовчки.
Але цього разу мовчання було іншим.
Не важким.
Не безнадійним.
У кожного в думках уже з’являлося щось нове — обережне, ще крихке, але справжнє відчуття того, що в них нарешті з’явилося місце, де можна почати життя заново.
Коли екіпаж звернув на потрібну вулицю й зупинився, усі майже одночасно визирнули у вікна.
І завмерли.
Будинок був… великим.
Справді великим.
Триповерховий, із широким фасадом і масивними вікнами. Колись він явно належав заможному торговцю. Але час і занедбаність уже встигли залишити на ньому свої сліди.
Фарба облупилася.
Дерево місцями потемніло й потріскалося.
Дах потребував ремонту, а частина вікон була заколочена дошками.
Та попри все це…
Він усе ще виглядав велично.
— Ого… — тихо видихнув Лукас.
Кірон мовчки дивився на будинок.
Так, роботи тут буде море.
Але…
У інших людей зараз не було навіть клаптика землі.
А в нас — цілий дім.
Від цієї думки навіть старі потріскані стіни почали виглядати інакше.
Вони вийшли з екіпажа й підійшли ближче.
Перший поверх справді нагадував торгову лавку — широкі вітрини, прилавок за вікнами, місце для покупців.
Але двері й вікна були наглухо заколочені.
— Ну… — Леонард закотив рукави. — Це виправимо.
Він разом із Лукасом узялися за балки.
Дошки тріщали одна за одною, коли брати навалювалися на них усією вагою.
— Тримай сильніше! — буркнув Леонард.
— Та тримаю я!
Хрускіт.
Ще одна балка впала на землю.
Лукас важко видихнув і витер піт із чола.
— Нічого страшного… — пробурмотів він. — Потім усе полагодимо.
Замок на дверях виявився ще гіршим.
Ключа, звісно, не було.
Тому довелося використати ту ж балку.
Після кількох сильних ударів двері нарешті з тріском піддалися.
Усередині здійнялася хмара пилу.
Кірон першим ступив у темряву.
Повітря тут було затхлим, старим.
Колишня лавка майже завмерла в часі — полички, вкриті товстим шаром пилу, старі ваги, якісь залишені товари.
Навіть кілька коробок досі стояли на місці, ніби господар просто вийшов ненадовго… і не повернувся.
Еліанора тихо чхнула від пилу.
Кірон ледь усміхнувся.
— Схоже, прибирати будемо довго.
Вони пройшли далі.
За лавкою виявилися сходи нагору й ще одні двері.
Відчинивши їх, вони потрапили на склад.
Тут панував ще більший безлад.
Ящики.
Мішки.
Розкидані речі.
Половина вже давно зіпсувалася, але дещо все ще могло стати в пригоді.
— О, каструлі! — вигукнула мати, дістаючи старий, але цілий посуд.
Леонард знайшов ложки.
Еліанора з цікавістю перебирала якісь старі іграшки.
А Лукас раптом витягнув маленький флакон із мутною рідиною.
Він стер пил рукавом.
— “Зілля…” — прочитав він. — Далі не видно… чорнило стерлося.
Він підніс флакон ближче до світла.
Рідина всередині дивно булькнула.
— Я б не ризикував це пити, — одразу сказав Леонард.
— Та я ж не дурний, — фиркнув Лукас, але все одно швидко поставив флакон назад.
Потім вони вийшли у внутрішній дворик.
І тут усі завмерли вдруге.
Колись тут були стайні й місце для екіпажів. Простір був великий, хоч і занедбаний.
— О, — одразу сказав Леонард. — Тут можна розмістити наш екіпаж. Зараз зажену.
Він одразу пішов назад до коней.
Кірон тим часом обвів поглядом перший поверх.
І раптом сказав:
— Коли в нас з’являться гроші… ми переробимо перший поверх під кузню.
Лукас аж кліпнув.
— Під… кузню?
Кірон кивнув.
— Так. У тебе є навички, які можна продавати. І це приміщення все одно зараз нікому не потрібне.
Він глянув на інших.
— Хіба я не правий?
Еліанора одразу серйозно кивнула.
— Це хороша ідея.
Мати теж усміхнулася.
— Це твій будинок, Кіроне. Тобі вирішувати.
Кірон знову подивився на Лукаса.
— А твоя кузня допоможе утримувати цей дім.
Лукас мовчав кілька секунд.
А потім раптом міцно обійняв його.
— Дякую тобі… — тихо сказав він. — Я завжди мріяв про власну кузню…
Саме в цей момент у двір заїхав екіпаж.
— Що сталося? — крикнув Леонард, зістрибуючи вниз.
Лукас аж світився від радості.
— Кірон віддав мені перший поверх під кузню!
Леонард коротко глянув на Кірона.
А потім усміхнувся.
— Ну тоді нам точно доведеться багато працювати.
Лукас подивився на Кірона вже серйозніше.
— Коли кузня почне заробляти… я все тобі поверну.
Кірон тихо видихнув і сперся на стару дерев’яну балку.
— Майбутнє покаже… — спокійно сказав він.
Але десь глибоко всередині він уже відчував.
Це місце… справді може стати їхнім домом.