Глава 14

Наступного ранку Кірон прокинувся від запаху свіжого хліба й приглушеного шуму таверни внизу.
На мить він навіть не зрозумів, де знаходиться.
А потім відчув чужу маленьку руку у своїй.
Еліанора.
Вона ще спала, трохи притулившись до краю ліжка, а її пальці досі міцно тримали його долоню, ніби навіть уві сні боялися відпустити.
Кірон обережно звільнив руку й тихо підвівся.
Рана в грудях відразу нагадала про себе тупим болем, але вже не так сильно, як раніше.
Він підійшов до вікна.
Столиця вже прокинулась.
Вулиці внизу шуміли, люди поспішали у своїх справах, а десь удалині дзвонили храмові дзвони.
Новий день.
Нове життя.
І купа проблем, які ще треба вирішити.
Після сніданку вони всі разом вирушили до торгової гільдії.
Будівля була величезною — кам’яною, прикрашеною прапорами й гербами купецьких домів. Перед входом стояли вози, охоронці, слуги, а всередині стояв такий шум, ніби там зібралась половина столиці.
Коли вони зайшли, Кірон одразу помітив якогось купця, що люто сварився з працівником гільдії.
— Та як це “немає”?!! — кричав він, аж почервонівши. — Я вам учора ще золото показував!
— І що з того?! — гаркнув у відповідь змучений службовець. — Ви не один такий!
Люди навколо нервово переглядалися.
Хтось сперечався.
Хтось благав.
Хтось уже просто сидів із порожнім поглядом.
Кірон відчув, як усередині повільно наростає тривога.
Він підійшов до одного з працівників гільдії — худорлявого чоловіка з мішками під очима.
— У мене є хороша сума, — сказав Кірон. — Я хотів би купити будинок.
Чоловік навіть не підняв голови.
— Немає.
Кірон нахмурився.
— Я ще навіть—
— Немає! — різкіше повторив той і нарешті глянув на нього. — І навіть не починай.
Він потер обличчя руками.
— Навіть старих розвалених халуп немає. Навіть куска землі немає.
Його голос звучав виснажено.
— Вас сюди стільки приперлося з інших міст… що все розкупили буквально в перший день.
Кірон мовчав.
— Все? — тихо перепитав він.
— Все, — сухо відповів службовець. — А тепер або ставай у чергу, або не заважай працювати.
Кірон ще кілька секунд стояв нерухомо.
А потім просто кивнув і відійшов.
Він повернувся до своїх уже зовсім з іншим виразом обличчя.
Леонард одразу все зрозумів.
— Нічого?
Кірон похитав головою.
— Взагалі нічого.
На мить між ними зависла тиша.
Вперше з моменту прибуття до столиці Кірон відчув справжню розгубленість.
Гроші були.
Але дому — ні.
І раптом ці півтори тисячі золотих перестали здаватися чимось великим.
Леонард важко видихнув.
— Може… зберемо припаси й поїдемо в інше місто?
Лукас одразу похитав головою.
— Там така сама ситуація.
Він сперся ліктями на коліна.
— Евакуація ж не тільки сюди була. Біженці всюди.
Його голос став тихішим.
— Нам і так пощастило, що тебе в столичну стражу взяли.
Кірон мовчав.
Навколо вирувало життя.
Люди бігали, сперечалися, укладали угоди, кричали…
А він раптом відчув себе чужим серед цього всього.
Столиця була величезною.
Багатою.
Могутньою.
І водночас — абсолютно байдужою до таких, як вони.

Минуло кілька годин.
Вони знову сиділи в таверні за тим самим столом, але тепер атмосфера була зовсім іншою. Якщо вчора тут ще жевріла надія, то сьогодні над усіма нависла важка невизначеність.
Кружки стояли майже недоторкані.
Лукас мовчки дивився у стіл.
Леонард щось обдумував, постукуючи пальцями по дереву.
Мати тихо перебирала край плаща.
Навіть Еліанора, зазвичай уважна до всього навколо, сиділа неприродно тихо.
Вони не знали, що робити далі.
І це відчувалося в кожному русі.
Раптом двері таверни відчинилися.
Усередину зайшов стражник.
Гомін у залі миттєво став тихішим. Люди насторожено косилися в його бік, а дехто навіть опустив очі в кухлі.
Стражник упевнено пройшов між столами.
Прямо до Кірона.
— Ти Кірон? — коротко спитав він.
— Так.
Стражник простягнув складений лист.
— Послання від глави стражі.
Кірон узяв його.
— Він хоче бачити тебе особисто. Каже, треба дещо обговорити.
На цьому стражник розвернувся й одразу вийшов.
І щойно двері за ним зачинилися — таверна повернулася до свого звичного шуму, ніби нічого й не сталося.
Кірон розгорнув лист.
Почерк був чіткий, впевнений — явно написаний власноруч.
Він швидко пробіг очима рядки.
«У мене є пропозиція, яка тебе зараз дуже зацікавить…»
«…і робота в обмін на неї.»
«Решту обговоримо особисто.»
Кірон повільно опустив лист.
— Мене хоче бачити глава стражі, — сказав він іншим.
Леонард одразу нахмурився.
— Особисто?
Кірон кивнув.
— Каже, є якась пропозиція.
Вони переглянулися.
І, чесно кажучи, зараз у них не було жодної іншої ідеї.
— Тоді поїхали, — тихо сказав Леонард.
Коли екіпаж знову зупинився біля фортеці стражі, Кірона вже впізнали.
— Проходь, — коротко кивнув охоронець біля воріт.
Без перевірок.
Без зайвих питань.
Кірон мовчки пройшов знайомими коридорами й невдовзі опинився біля дверей кабінету.
Постукав.
— Заходь.
Рейнар Дракен сидів за столом, заваленим паперами. Він щось швидко заповнював, але, побачивши Кірона, відклав перо.
— О, — хмикнув він. — Я думав, чекатиму тебе довше.
Він потер перенісся.
— Ці звіти для магістрату мене колись доб’ють.
Кірон мовчки сів навпроти.
Рейнар теж не став тягнути.
— Перейдемо одразу до справи.
Він дістав зі столу згорнутий документ.
— Мені вдалося дістати договір на будинок.
Кірон одразу напружився.
— Вчора заарештували одного торговця через борги, — продовжив Рейнар. — Його майно пішло під конфіскацію. І той, хто покриє борг… отримає будинок.
Він поклав документ на стіл.
— І цей договір може стати твоїм.
Кірон дивився мовчки.
Серце мимоволі прискорилося.
— Якщо допоможеш мені в одній справі.
— Я згоден, — майже одразу відповів Кірон.
Рейнар навіть трохи усміхнувся.
— Мені подобається, що ти не витрачаєш час.
Він нахилився вперед.
— Серед біженців починають з’являтися люди повстанців. Ми вже маємо проблеми — банди, крадіжки, напади…
Його голос став холоднішим.
— І я хочу, щоб ти дізнався, чи не ховаються серед них засланці.
Кірон задумався лише на мить.
А потім кивнув.
— Я допоможу.
Він коротко видихнув.
— Але через рану… я поки не можу нормально битися.
Рейнар примружився.
— Покажи.
Кірон мовчки розкрив одяг.
Старий шов під грудьми ще виглядав погано.
Рейнар уважно оглянув рану.
І його обличчя стало серйознішим.
— Звичайний лікар тут мало допоможе…
Він відкинувся на спинку стільця.
— У столиці є один маг-цілитель. Але така магія — рідкість. Дуже мало хто має до неї талант.
Кірон уважно слухав.
— Я подивлюся, що можна зробити, — сказав Рейнар. — Але ти вже починай працювати.
Він посунув документ ближче.
— А це — договір на будинок.
Кірон повільно взяв його в руки.
Пальці мимоволі стиснули пергамент.
Вперше за довгий час…
У них з’являвся шанс на справжній дім.