Глава 13

Кірон повернувся до екіпажа вже іншим кроком.
Не легшим.
А більш визначеним.
Він відчинив дверцята й піднявся всередину, зловивши на собі одразу кілька поглядів.
— Вибачте, що так довго, — тихо сказав він. — Я закінчив зі своїми справами.
На мить запала тиша.
А потім він перевів погляд на Леонарда.
— І… вітаю. Тепер ти служиш у столичній стражі. Я вже про це домовився.
Леонард завмер.
— Що?..
У його голосі вперше за довгий час прозвучало щось живе.
— Ого… — він видихнув. — Дякую, Кіроне.
Кірон ледь кивнув.
— Це ще не все.
Він дістав мішечок.
Важкий.
Коли він відкрив його й показав вміст — навіть Лукас подався вперед.
Золото тихо блиснуло у світлі.
— Я отримав нагороду за виконане доручення, — сказав Кірон. — Півтори тисячі.
Мати різко прикрила рот рукою.
— Стільки?.. Кіроне… а в нас потім проблем не буде?..
В її голосі була не радість.
А тривога.
Кірон похитав головою.
— Не буде. Все оформлено офіційно. Як нагорода.
Він на мить замовк.
— Судячи з усього… ті документи й інформація, що я передав, дійсно важливі.
Леонард уважно дивився на нього.
Але нічого не сказав.
— Тому, — продовжив Кірон, трохи м’якше, — можемо дозволити собі перепочити. Поїхали в таверну. Поїмо нормально… і трохи відпочинемо.
Він глянув на кожного.
— А потім почнемо шукати дім.
Еліанора тихо посміхнулася.
— Добре…
Леонард уже взяв поводи.
І екіпаж знову рушив.
Таверна була гучною.
Живою.
Теплою.
Після всього, що вони пережили, це місце здавалося майже нереальним.
Запах їжі.
Гомін голосів.
Сміх.
Тут не було війни.
Хоча… лише на перший погляд.
Вони сіли за великий стіл.
Їжа з’явилася швидко — проста, але гаряча.
І вперше за довгий час вони їли… по-справжньому.
Лукас навіть усміхнувся.
Леонард трохи розслабився.
Мати тихо дякувала богам.
Еліанора з цікавістю дивилася навколо, ніби відкривала новий світ.
Кірон мовчки спостерігав за ними.
І відчував, як напруга… трохи відступає.
Ненадовго.
Але цього вистачало.
Час минав.
Небо за вікнами темніло.
Гомін у таверні поступово стишався.
Один за одним вони почали підніматися.
Втома брала своє.
— Я піду… — тихо сказала мати.
Лукас кивнув.
Леонард теж підвівся.
Еліанора, вже майже засинаючи на ходу, трималася за руку Кірона.
— Іди відпочинь, — м’яко сказав він їй.
Вона подивилася на нього.
— А ти?..
— Я скоро.
Вона кивнула.
І пішла з іншими.
Кірон залишився.
Сам.
Він сидів за столом, дивлячись у майже порожню кружку.
Навколо ще були люди.
Але для нього світ ніби стих.
У тиші повернулися думки.
Обличчя.
Слова.
Лист.
Батько.
Ардан.
Місто, яке залишилося позаду.
Його рука повільно стиснулася.
Він став рицарем.
Отримав золото.
Врятував родину.
Зробив усе… як треба.
Але чомусь…
Легше не стало.
Кірон підняв погляд.
У темряву за вікном.

Кірон ще довго сидів у напівтемряві таверни.
Полум’я свічок вже тьмяніло, голоси стихли, і лише рідкісний сміх десь у глибині залу нагадував, що життя тут триває.
Він повільно видихнув.
— Треба закінчити ще одну справу… — тихо прошепотів сам до себе.
Слова прозвучали важко.
Наче він сам не до кінця хотів їх чути.
Кірон підвівся.
Без поспіху, але впевнено вийшов із таверни й попрямував до екіпажа.
Ніч у столиці була іншою — холоднішою, чужішою. Ліхтарі відкидали довгі тіні, і навіть камінь під ногами здавався мовчазним свідком чужих історій.
Він відкрив дверцята, нахилився й намацав схований механізм.
Тайник тихо клацнув.
Кірон дістав невеликий мішечок.
Під ним лежав складений листок.
Він розгорнув його.
Кілька коротких орієнтирів.
Позначка.
Місце.
Кірон на мить завмер.
— Може, не варто було погоджуватись… — тихо подумав він.
Але вибору вже не було.
Він повісив мішечок на пояс, закрив тайник і рушив.
Чим далі він йшов — тим менше ставало світла.
Вулиці звужувалися, будинки нависали, мов хижі щелепи. Тут не було ані гомону, ані сміху.
Лише тиша.
І чужі погляди.
Кірон відчув їх одразу.
З вікон.
З тіней.
З темних провулків.
Він мимоволі поклав руку на руків’я меча.
Серце билося рівно, але напружено.
Крок за кроком він наближався до місця.
І раптом—
— Ти Кірон?
Голос пролунав за спиною.
Різко.
Кірон миттєво обернувся, вихопив меч і наставив його на незнайомця.
Той навіть не здригнувся.
Стояв спокійно, схрестивши руки.
— Едмунд попереджав, що ти так відреагуєш, — рівно сказав він. — Але краще прибери меч. Не провокуй місцевих.
Кірон не одразу, але повільно опустив клинок.
— Товар при тобі?
Він мовчки зняв мішечок і передав.
Незнайомець перевірив вагу, задоволено кивнув.
— Добре. Нагороду отримаєш, коли Едмунд підтвердить доставку.
Кірон коротко відповів:
— Добре.
І, не затримуючись, розвернувся.
Він не хотів залишатися тут довше, ніж потрібно.
Коли він повернувся до більш освітлених вулиць, напруга трохи спала.
— Добре, що все обійшлося… — подумав він.
Але одразу додав:
— Хоча гроші зараз точно не завадять.
Він повернувся до таверни.
Піднявся нагору тихо, майже беззвучно.
Коридор був темний.
Двері — зачинені.
Він обережно зайшов до їхньої кімнати.
Усі спали.
Мати — спокійно, трохи згорнувшись.
Лукас — важко, як після довгого дня.
Леонард — напружено навіть уві сні.
Кірон повільно пройшов далі.
І зупинився біля Еліанори.
Вона неспокійно ворушилася.
Її обличчя було напружене.
Сльоза тихо скотилася по щоці.
— Ні… мамо… — ледь чутно прошепотіла вона.
Кірон стиснув зуби.
Він тихо присів поруч.
Обережно поклав руку їй на голову.
Провів пальцями по волоссю.
— Все добре… — тихо прошепотів він. — Я поруч.
Його голос був м’яким.
Спокійним.
Надійним.
Вона трохи здригнулася.
І поступово її дихання вирівнялося.
Обличчя стало спокійнішим.
Кірон не відходив.
Залишився сидіти поруч.
Слідкувати.
Охороняти.
І навіть не помітив, як сам схилив голову… і заснув, так і не відпустивши її руку.