Глава 12

Кірон ще кілька хвилин сидів мовчки, стискаючи лист у руках.
Біль нікуди не зник.
Він просто… осів десь глибоко всередині, ставши важким каменем у грудях.
Але життя не чекало.
Він повільно сховав лист назад, витер очі рукавом і повернувся до екіпажа.
Леонард одразу помітив його стан, але нічого не сказав.
Лише уважно подивився.
Кірон сів навпроти й тихо промовив:
— Треба до столичної стражі. Мені потрібно передати главі документи, які дав Ардан.
Леонард коротко кивнув.
— Добре.
Він смикнув поводи, і екіпаж рушив крізь шумні вулиці столиці.
Столична стража виявилася зовсім не такою, як у їхньому місті.
Коли вони під’їхали, Кірон навіть на мить завмер.
Це був не просто табір.
Перед ним височіла справжня фортеця — масивні кам’яні стіни, башти, укріплені ворота, важкі ґрати. Навіть у його рідному місті стража мала власні укріплення… але це місце виглядало так, ніби могло витримати цілу облогу.
— От це… — тихо видихнув Лукас.
Кірон мовчки кивнув.
— Я скоро повернуся, — сказав він іншим і вистрибнув із екіпажа.
Біля воріт його одразу зупинили.
— Стій. Хто такий?
Кірон випрямився.
— Я прибув із міста Рейнхольд за дорученням голови стражі Ардана Вейлора. Мені потрібно до глави столичної стражі.
Він дістав пергамент.
Охоронці уважно його переглянули.
Один із них трохи змінився в обличчі й кивнув.
— Пропустіть.
Потім гукнув:
— Ей, новачок! Проведи його до командора.
Молодий стражник неподалік невдоволено фиркнув, але швидко підійшов.
— За мною.
Він ішов швидко, майже не озираючись. Кірон мовчки слідував за ним крізь двори, тренувальні майданчики й довгі кам’яні коридори.
Нарешті вони зупинилися біля масивних дверей.
— Тут глава, — буркнув новачок і одразу пішов геть.
Кірон глибоко вдихнув.
І зайшов.
Кімната була просторою, але суворою.
Карта королівства на стіні, стоси паперів, зброя, акуратно розвішана вздовж кам’яних стін.
За столом сидів чоловік років п’ятдесяти.
Сивина вже торкнулася його волосся, а на обличчі було видно старі шрами.
Його погляд одразу став холодним.
— Хто тобі дозволив—
— Я від Ардана, — одразу перебив Кірон і простягнув пергамент.
Чоловік замовк.
Взяв документ.
Його очі швидко пробігли текст.
А потім Кірон дістав сумку.
— І ще… він просив передати це.
Глава столичної стражі — командор Рейнар Дракен — одразу відкрив її й почав швидко переглядати папери.
Його обличчя поступово ставало все серйознішим.
— То настільки все погано у вашому місті?.. — вже зовсім іншим тоном запитав він.
Кірон кивнув.
— Коли я виїжджав, усі райони, крім адміністративного, вже були захоплені повстанцями. Ті, хто вижив, проводили евакуацію.
Рейнар важко видихнув.
— А Ардан?
Кірон опустив погляд.
— Швидше за все… мертвий.
У кімнаті на мить запала тиша.
— Нелегко вам довелося… — тихо сказав Рейнар.
Кірон стиснув кулак.
— Я сподіваюсь, у столиці цього не станеться.
Рейнар фиркнув.
— Не переживай. Тут такого не буде.
Кірон повільно підняв на нього очі.
— Я теж так думав… поки не побачив, як жителі міста беруть зброю і йдуть убивати одне одного.
Його голос став важчим.
— Там сусід убивав сусіда. Брат ішов проти брата. Син — проти батька.
Рейнар уважно подивився на нього.
— Добре… — тихо сказав він. — Я зрозумів. Ти щось знаєш про причини повстання?
Кірон коротко розповів усе.
Про підземне місто.
Про злидні.
Про змовників.
Про ресурси й підготовку.
Про те, як вони переманили частину магістрату й навіть гвардії.
Рейнар слухав мовчки.
І що далі говорив Кірон — то темнішим ставало його обличчя.
— Я знав Ардана особисто, — нарешті сказав він. — І мені шкода, що він загинув.
Він підвівся.
— перед мною був боржок пере Арданом…і частково іза цього я вам допоможу.
Кірон здивовано підняв голову.
Рейнар жестом покликав його за собою.
Вони пройшли кілька коридорів і спустилися до казни.
Командор відкрив скриню й дістав невеликий, але важкий мішечок.
Кинув його Кірону.
Той ледве втримав.
— Тут півтори тисячі золотих.
Кірон аж розгубився.
— Стільки?.. А так взагалі можна?
Рейнар хмикнув.
— Я оформлю це як нагороду за інформацію… і документи, які ти доставив.
Він уважно подивився на нього.
— Бо сумніваюся, що повстанці просто так дали тобі пройти з цим.
Кірон мовчав.
— І ще, — додав Рейнар. — Я б хотів бачити тебе в рядах столичної стражі.
Він ледь усміхнувся.
— Такі люди, як ти, трапляються рідко.
Кірон повільно похитав головою.
— Вибачте… але я вже дав присягу рицаря.
— Кому?
— Еліанорі де Равель.
Рейнар завмер.
— Де Равель… — тихо повторив він. — Знайоме прізвище.
Його погляд став уважнішим.
— І, як я розумію… не просто так?
Кірон коротко пояснив ситуацію.
Про смерть її батьків.
Про захоплені володіння.
Про родичів, що можуть спробувати все забрати.
Рейнар важко видихнув.
— Ясно…
Він трохи подумав.
— Але ти ж не проти виконувати доручення… як її рицар? За нагороду.
Кірон кивнув.
— Це було б добре.
— Домовились.
Кірон уже хотів піти… але зупинився.
— І ще одне. Мій старший брат — Леонард. Він був стражником у Ардана. Чи не могли б ви взяти його до себе?
Рейнар задумався.
Потім кивнув.
— Добре. Якщо Ардан йому довіряв — цього достатньо.
Кірон помітно полегшено видихнув.
— Дякую.
— Ще щось?
— Ви випадково не знаєте, де можна знайти роботу коваля для мого брата Лукаса?
Рейнар тихо хмикнув.
— Тут уже не допоможу. У столиці кузень сотні — шукайте самі.
Кірон кивнув.
— Все одно… дякую вам за все.
Він уже рушив до виходу.
— Іди, — сказав Рейнар. — Твої рідні, мабуть, уже зачекалися.
Кірон зупинився на мить.
І вперше за весь цей день… дозволив собі ледь помітну усмішку.