Глава 10

Вони не встигли відійти й на кілька кроків від палатки, як перед ними з’явився Едмунд.
Наче й не йшов — просто виник нізвідки.
— Я так і знав, що знайду тебе тут, — сухо сказав він, навіть не вітаючись. Його очі швидко ковзнули по Кірону, по Еліанорі — оцінюючи, перевіряючи. — Досить гаяти мій час. Ходімо. Час посвяти.
Він уже розвернувся, не чекаючи відповіді.
Кірон обмінявся коротким поглядом з Еліанорою — і рушив слідом.
Місце для церемонії було підготовлене біля однієї з внутрішніх стін храму.
Там уже чекав проповідник.
Він стояв нерухомо, мов тінь — у чорній мантії, з обличчям, прихованим у глибокому каптурі. Лише тонкі пальці, складені разом, ледь ворушилися, ніби він рахував невидимі слова молитви.
Едмунд підійшов ближче.
— Можемо починати.
Проповідник повільно кивнув.
Без зайвих слів він зняв зі стіни свічку й, тримаючи її перед собою, почав запалювати смолоскипи.
Один за одним.
Вогонь спалахував тихо, але впевнено, освітлюючи простір теплим, золотим світлом. Два ряди смолоскипів утворили вузький прохід, що вів до центру.
Там монахи вже встановлювали невеликий дерев’яний трон.
Простий.
Але в цьому світлі він виглядав… значно більшим, ніж був насправді.
— Леді, — тихо промовив проповідник, жестом запрошуючи Еліанору.
Вона на мить знітилася.
Але потім зібралася й підійшла.
Сіла.
Її маленька постать на троні виглядала водночас крихкою… і дивно величною.
Едмунд простягнув руку.
— Меч.
Кірон мовчки дістав його і передав.
Сталь холодно блиснула у світлі вогню.
Едмунд узяв клинок — і одразу передав проповіднику.
Той прийняв його обережно, майже урочисто.
— Стань на коліно в принеси клятву рицяря — тихо, але твердо сказав Едмунд.
Кірон затримався на мить.
— Яку… клятву?
Едмунд зітхнув, роздратовано.
— Будь-яку. Про вірність, честь, захист… Головне — щоб звучало переконливо.
І, ледь не штовхнувши, підвів його ближче до трону.
Кірон підійшов.
Повільно опустився на одне коліно.
Його погляд піднявся до Еліанори.
Світло смолоскипів відбивалося в її очах.
Він вдихнув.
І заговорив.
— Я, Кірон… — його голос був тихим, але рівним, — присягаю перед світлом вогню і перед тінню ночі… перед людьми і перед богами… що стоять над нами.
Він поклав руку на груди.
— Присягаю бути щитом там, де на тебе впаде удар. Бути мечем там, де з’явиться загроза. Бути тінню, що стоїть поруч… навіть коли весь світ відвернеться.
Його голос трохи потемнів.
— Присягаю не зрадити твоєї довіри… навіть ціною власної крові. Не відступити… навіть якщо страх стане сильнішим за розум. І не впасти духом… поки б’ється моє серце.
Він на мить замовк.
І тихіше додав:
— Я присягаю служити тобі, леді Еліаноро де Равель… не зі страху… а з честі.
Тиша повисла в повітрі.
Проповідник повільно підняв меч і простягнув його Еліанорі.
Вона взяла його обережно.
Важкий.
Надто важкий для її рук.
Але вона не опустила його.
Повільно підняла.
Піднесла до плеча Кірона.
— Я… приймаю твою клятву, — тихо сказала вона, але її голос звучав чітко. — І посвячую тебе… в свого рицаря.
Лезо торкнулося його плеча.
Потім другого.
І знову опустилося.
Проповідник забрав меч і передав його назад Кірону.
— Твою клятву почули боги, — промовив він глухим, майже беземоційним голосом. — І тепер ти пов’язаний не лише словом… але й долею.
Його погляд, схований у тіні, здавався пронизливим.
— Виконуй свій обов’язок. Бо відтепер ти відповідаєш… не лише перед нею.
Кірон взяв меч.
Міцно.
І повільно встав.
Він вклав його в піхви.
— З честю приймаю, — сказав він.
Його голос звучав твердо.
Впевнено.
Але десь глибоко всередині…
Він знав.
Це був шлях, якого він не обирав.

Кірон ще не встиг до кінця випрямитися після посвяти, як до нього вже підійшов Едмунд.
На його обличчі грала стримана, але задоволена усмішка.
— Вітаю, — сказав він, повільно обводячи Кірона поглядом. — Тепер ти став… наближеним до знаті.
Він зробив коротку паузу, ніби смакуючи ці слова.
— Можеш не переживати. Через кілька днів усі будуть знати, що ти — рицар самої леді Еліанори де Равель.
Кірон нічого не відповів.
— Щоправда… — продовжив Едмунд уже спокійніше, — з огляду на те, що її володіння зараз захоплені повстанцями… вона не зможе платити тобі жалування.
Кірон перевів на нього погляд.
— Я став її рицарем не заради грошей. І ти це знаєш.
Едмунд ледь знизав плечима.
— Знаю… — тихо сказав він. — Але хто знає, яким ти станеш у майбутньому.
Кірон примружився.
— Давай одразу. Що ти хочеш?
Едмунд усміхнувся ширше.
— Ось так мені подобається.
Він зробив крок ближче, знизив голос.
— Робота не безкоштовна. Свою винагороду ти отримаєш… коли я отримаю підтвердження від своїх людей.
Кірон мовчав, слухаючи.
— Тобі потрібно буде доставити в столицю дещо… не зовсім законне.
Його очі блиснули.
— Але завдяки твоєму пропуску тебе не перевірятимуть. Я сховаю товар у тайнику під сидіннями твого екіпажу.
Кірон на мить задумався.
Це пахло проблемами.
Але зараз…
Він не мав права відмовитися.
— Добре, — коротко сказав він. — Коли екіпаж буде готовий?
— Через дві години, — відповів Едмунд. — І можеш вирушати.
Кірон кивнув.
— Добре.
Едмунд ще раз окинув його поглядом.
— Не підведи мене, рицарю.
І, не чекаючи відповіді, розчинився серед людей.
Кірон повернувся до Еліанори.
Вона стояла поруч, і її обличчя… світилося.
Щиро.
Без тіні страху чи сумнівів.
— Ти тепер мій рицар… — тихо сказала вона, ніби досі не могла до кінця в це повірити.
Кірон ледь посміхнувся.
— Так.
Він перевів погляд у бік табору.
— Ходімо. Треба забрати мого брата… і, якщо вийде, його наставника. Потім зможемо вирушати.
Вона одразу кивнула.
І вони рушили далі.
Польова кузня була облаштована поспіхом — звичайний сарай, переобладнаний під роботу. Всередині стояв густий жар, пахло гарячим металом і потом.
Молот бив по ковадлу з глухим, ритмічним звуком.
Іскри розліталися в повітрі.
Кірон ще не встиг увійти, як один із людей біля наковальні різко підняв голову.
— Кірон?!
— Лукас…
Той кинув молот і майже одразу підбіг до нього.
— Як же я радий тебе бачити! — вигукнув він, але одразу зніяковів, глянувши на свою закіптюжену робу. — Я… правда трохи не в кращому вигляді…
Кірон тихо усміхнувся.
— Я не краще.
І вони обійнялися.
Міцно.
По-справжньому.
— Добре, що ти повернувся… — тихіше сказав Лукас.
Кірон кивнув.
— Я тут не просто так. У мене є екіпаж до столиці. Я прийшов за тобою.
Лукас завмер.
— До столиці?..
— Так. І якщо захоче… можу взяти й Гарольта.
Лукас глянув у бік ковадла.
— А інші?..
Кірон трохи опустив погляд.
— Всі поїдуть. Крім батька… Ардан сказав, що він хоче, щоб ми вирушали без нього.
Лукас на мить замовк.
Його обличчя потемніло.
Але він нічого не сказав.
Лише кивнув.
Потім обернувся.
— Гарольт! — крикнув він. — У Кірона є екіпаж до столиці! Ти з нами?
Молот не зупинився.
Удар.
Ще один.
— Якби я хотів — мене б тут уже не було! — крикнув у відповідь Гарольт, навіть не обертаючись. — Побачимось ще! Удачі тобі!
Він ударив по мечу сильніше, ніж потрібно.
— З тебе вийде хороший коваль! — додав він, не піднімаючи погляду.
Кірон лише тихо кивнув.
— Зрозуміло…
Він перевів погляд на Лукаса.
— Ходімо. Заберемо Леонарда й матір.
Його голос став твердішим.
— І будемо вирушати.