Глава 9

Едмунд вийшов із намету, навіть не озирнувшись.
Лише на мить, уже на порозі, його губи ледь вигнулися в тонку, хитру усмішку — таку, яку помічають лише ті, хто уважно дивиться. У цій усмішці було щось розраховане… ніби кожен крок цієї розмови вже давно був продуманий наперед.
І, здавалось, усе складалося саме так, як йому було потрібно.
Кірон провів його поглядом, але нічого не сказав.
Він повільно повернувся до Еліанори.
— У мене є ще деякі важливі справи, — тихо промовив він. — Дуже важливі. Давай пройдемося… перед моєю посвятою.
Дівчинка мовчки кивнула.
Вони вийшли з намету.
Навколо все так само вирувало — люди, крики, накази, шум металу й кроків. Але Кірон ішов крізь це, ніби крізь туман. Його думки вже були далеко попереду.
Він знав, куди йде.
І що має зробити.
Незабаром вони зупинилися біля невеликої палатки, що стояла осторонь, трохи далі від основного табору.
Кірон зупинився.
На мить заплющив очі.
— Почекай тут, — тихо сказав він Еліанорі. — Мені треба… повідомити дуже погану новину. Про її брата.
Дівчинка подивилася на нього.
В її очах уже було розуміння.
— Добре… — тихо відповіла вона.
Кірон кивнув.
І залишився стояти перед входом.
Кілька секунд.
Він збирався з думками, намагаючись знайти правильні слова.
Але їх не було.
І не могло бути.
Він важко видихнув.
І просто зайшов.
Палатка була маленькою.
Тісною.
Лише стіл, кілька речей, і слабке світло лампи.
За столом сиділа дівчина років двадцяти. Вона щось писала, але, почувши кроки, повільно повернула голову.
— Ти… Марія Велеська? — тихо запитав Кірон.
— Так… — відповіла вона, насторожено дивлячись на нього.
Кірон відчув, як у грудях стискається.
— Я… приніс тобі послання від брата.
Його руки трохи тремтіли, коли він діставав згорнутий лист.
— Він просив передати… що тримався до кінця.
Марія різко підвелася.
Взяла лист.
Її пальці здригнулися.
Вона розгорнула його.
Почала читати.
І з кожним рядком її обличчя змінювалося.
Спершу — напруження.
Потім — розуміння.
І нарешті — біль.
Сльози почали текти, падаючи на папір, розмиваючи чорнило.
— Братику… — прошепотіла вона, притискаючи лист до грудей. — Ти… єдиний, хто в мене залишився…
Кірон стояв поруч.
Безсилий.
— Мені дуже шкода… — тихо сказав він.
Але вона вже не слухала.
— Ти був там? — раптом запитала вона, не піднімаючи голови.
— Так… — відповів Кірон. — Перед падінням захисного купола.
— Хтось… врятувався?
Кірон мовчав кілька секунд.
— Не знаю… — чесно сказав він. — Але… для тих, хто залишився… проти повстанців була лише смерть.
Її плечі затремтіли сильніше.
Сльози потекли ще рясніше.
— Мені дуже шкода… — повторив Кірон, і відчув, як його власні очі починають пекти.
Але раптом вона підняла голову.
Її погляд був іншим.
Гострим.
Болісним.
— А ти… чому вижив?
Це вдарило.
Прямо в серце.
Кірон завмер.
— Я… — слова застрягли в горлі. — Я єдиний, хто міг прорватися через оточення… і доставити документи. Важливі. Вони можуть врятувати багатьох…
— А чому ти не залишився? — її голос затремтів, але не від сліз — від гніву. — Чому не бився з ними? Не врятував тих, хто там був?
Кірон закрив очі.
Біль піднявся хвилею.
— Я хотів… — тихо сказав він. — Але через рану… я не міг битися…
Він прикрив обличчя рукою, ховаючи сльози.
— Вибач… — прошепотів він. — Мені треба йти.
Він не витримав.
Різко розвернувся.
І вийшов.
Світ зовні здався ще важчим.
Кірон зробив кілька кроків… і завмер.
Еліанора стояла неподалік.
Вона плакала.
Тихо.
Але не від страху.
Він підійшов ближче.
— Ти… все чула? — запитав він.
Вона кивнула.
І, не кажучи ні слова, зробила крок уперед.
Обняла його.
Але тепер…
Це було не для того, щоб шукати підтримку.
А щоб дати її.
Кірон завмер.
Його руки повільно піднялися… і він обережно обійняв її у відповідь.
І вперше за весь цей час він відчув, що не один несе цей біль.

Кірон і Еліанора мовчки йшли між рядами наметів.
Повітря було важке — змішане з запахами ліків, диму й металу. Десь поруч стогнали поранені, десь кричали накази, але для Кірона все це відходило на другий план. Його думки були зосереджені лише на одному.
На матері.
Він зупинився біля знайомої палатки, на мить затримав подих — і зайшов усередину.
— Кіроне…?!
Його ім’я прозвучало так різко й водночас так тепло, що він навіть не встиг нічого сказати.
Мати вже була поруч.
Вона кинулася до нього й міцно обійняла, ніби боялася, що якщо відпустить — він зникне.
— Як же я рада тебе бачити живим… — її голос тремтів. — У місті таке твориться… Я думала… я думала, що з тобою щось сталося…
Вона відсторонилася, дивлячись йому в обличчя, ніби переконуючись, що це справді він.
— Добре, що ми встигли сюди дістатися… навіть страшно уявити, що ті повстанці робили з людьми…
Кірон лише мовчки кивнув.
Він не став розповідати.
Не зараз.
Не про те, що він бачив.
Не про те, що він зробив.
— Ти… не знаєш нічого про батька? — раптом запитала вона, і в її очах з’явився той самий страх. — Відтоді, як усе почалося… я про нього нічого не чула…
Кірон опустив погляд.
— Ні… — тихо відповів він. — Я теж хотів у тебе спитати…
На мить у палатці запала тиша.
Важка.
А потім він підняв голову.
— Але… мені потрібно тобі дещо сказати.
Вона насторожилась.
— Мені дадуть екіпаж до столиці, — сказав Кірон. — І… Ардан передав, що батько просив, щоб ми його не чекали. Щоб ми вирушали самі.
Його голос був рівним.
Але десь глибоко всередині…
Він не був певен.
Чи це справді слова батька.
Чи лише спосіб Ардана врятувати їх від правди.
І все ж…
Йому хотілося вірити.
Хоча б серцем.
— Він… він знає, що робить, — тихо сказала мати, більше переконуючи себе, ніж його.
Кірон кивнув.
І зробив ще один крок.
— І ще… сьогодні… мене посвятять у рицарі.
Вона завмерла.
— Що?..
— Я стану рицарем Еліанори де Равель.
Тиша.
Її очі широко розкрилися.
— А її батьки… не проти?..
Кірон повільно похитав головою.
— У неї більше немає батьків. Вони загинули під час повстання.
Мати прикрила рот рукою.
— Я… врятував її, коли пробирався сюди, — продовжив Кірон. — І вона… сама настояла.
— А ти?..
— Я не хотів… — чесно сказав він. — Але я не міг залишити її одну. Її родичі… розірвуть її заради багатства її дому, якщо дізнаються, що вона жива й беззахисна.
Він глянув на матір.
— Прошу… зрозумій мене.
Вона довго дивилася на нього.
А потім тихо сказала:
— Твій батько… зробив би так само.
Кірон відчув, як щось тепле, хоч і болюче, розлилося в грудях.
— А де вона? — запитала мати.
Кірон озирнувся.
Палатка була порожня.
Він швидко вийшов назовні — і побачив її.
Еліанора стояла біля входу, терпляче чекаючи.
— Чого ти тут стоїш? — запитав він. — Заходь.
Вона трохи знітилася.
— А… точно можна?.. Мама й тато завжди казали… не заважати, коли дорослі говорять…
Кірон ледь усміхнувся.
— Може, у знаті так. Але ми — не вони. Заходь.
Вона обережно кивнула й зайшла всередину.
І одразу ж випрямилася.
— Леді Еліанора де Равель, спадкоємиця дому Равель, — офіційно промовила вона, злегка вклоняючись.
Мати Кірона розгублено махнула руками.
— Ой, не треба так… Мені аж ніяково стало…
Еліанора підняла на неї серйозний погляд.
— Я хочу, щоб Кірон став моїм рицарем. А до його сім’ї треба ставитися з повагою… незалежно від походження.
Мати на мить завмерла.
Потім усміхнулася — трохи розгублено, але щиро.
— Коли ж буде посвята? — запитала вона.
— Скоро, — відповів Кірон. — Як тільки Едмунд усе підготує.
— Не віриться… — тихо сказала мати. — Що Кірон стане твоїм рицарем…
— Але це правда, — серйозно відповіла Еліанора. — Він мене врятував. Як рицар, про якого розповідали мама й тато.
Мати поспішно замахала руками.
— Ой, ти мене не так зрозуміла! Я не про це… Просто… якби хтось інший сказав — я б не повірила. Але для мене велика честь познайомитися з тобою… І що мій син стане твоїм рицарем…
Кірон тихо усміхнувся.
А потім підвівся.
— Я ще зайду, — сказав він. — І ми разом вирушимо до столиці.
Він на мить замовк.
— Я хочу ще побачити Лукаса.
Мати кивнула.
— Добре… Я не буду тебе затримувати.
Вона вже почала складати речі.
— Удачі вам…
Вона провела їх до виходу.
І довго дивилася їм услід, коли вони вийшли з палатки.