Глава 8

Кірон стояв, не відводячи погляду від дівчинки.
Її маленькі плечі здригалися від плачу, тонкі пальці судомно стискали край сукні матері, ніби вона ще могла втримати її тут… не дати піти. Слова «мамо, прокинься» ледь чутно зривалися з її губ, розчиняючись у холодному повітрі кімнати.
Кірон стиснув зуби.
Він не знав, що сказати. Не знав, як загоїти те, що не можна було загоїти жодним словом.
Але він знав інше.
Тут залишатися не можна.
— Слухай… — тихо, обережно промовив він, роблячи крок ближче. — Нам потрібно йти. Якщо ми залишимось… вони повернуться.
Дівчинка не відповіла.
Лише ще сильніше притиснулася до матері.
Кірон присів поруч, намагаючись бути на одному рівні з нею.
— Я знаю… — його голос став м’якшим, ніж будь-коли. — Я знаю, що це важко… Але ти повинна бути сильною. Зараз… заради себе.
Вона повільно підняла на нього очі.
Повні сліз.
Повні страху.
І… самотності.
Наступної миті вона різко кинулася вперед і обняла його.
Кірон на секунду завмер.
Він не очікував цього.
Але потім обережно, ніби боявся зламати щось крихке, обійняв її у відповідь. Його рука лягла їй на спину, відчуваючи, як вона тремтить.
— Тихо… — прошепотів він. — Я тут.
Він не знав, чи цього достатньо.
Але це було все, що він міг дати.
Поступово її плач стих. Схлипування стали рідшими, дихання — рівнішим.
Кірон трохи відсторонився і подивився їй в очі.
— Я відведу тебе в безпечне місце, — сказав він твердо. — Там не буде повстанців.
Дівчинка мовчки кивнула.
І, не відпускаючи його руку, підвелася.
Кірон ще раз глянув на жінку.
Коротко.
Тихо.
А потім відвернувся.
Вони спустилися в підвал будинку. Тут було темно, сиро, і запах пилу змішувався з чимось затхлим. Кірон діяв швидко, але уважно, проводячи рукою по стінах, простукуючи камінь.
— Має бути тут… — прошепотів він.
Мить.
Ще одна.
І раптом — глухий звук, відмінний від інших.
Кірон зупинився.
Натиснув.
Камінь трохи подався.
Він уперся плечем і штовхнув.
З глухим скреготом частина стіни повільно провернулася, відкриваючи вузький прохід у темряву.
Холодне повітря повіяло назустріч.
— Йдемо, — тихо сказав він.
Вони зайшли всередину, і Кірон обережно повернув механізм назад. Стіна закрилася, відрізаючи їх від світу зверху.
Тунель був вузький і низький. Камінь під ногами був вологим, іноді слизьким. Десь у глибині капала вода, відлуння розносилося довгими, глухими звуками.
Кірон ішов попереду, міцно тримаючи дівчинку за руку.
Він рухався по пам’яті.
Кожен поворот, кожне розгалуження — він відтворював у голові карту, яку щойно знищив. Помилка могла коштувати їм життя.
Час розтягувався.
Хвилини здавалися годинами.
І нарешті…
Попереду з’явилося слабке світло.
Люк.
Кірон обережно підняв його, прислухаючись.
Тиша.
Він визирнув.
І завмер.
Вони були за стінами.
Адміністративний район.
Полегшення на мить накрило його хвилею.
Він вибрався назовні, допоміг дівчинці піднятися, і швидко закрив люк.
Провулок, у якому вони опинилися, був вузьким, але живим.
Кірон обережно визирнув на вулицю.
І картина перед ним різко відрізнялася від тієї, що залишилася позаду.
Тут не було хаосу.
Люди ходили по своїх справах — швидко, напружено, але впорядковано. У їхніх рухах відчувалася тривога, але не паніка.
Солдати були всюди.
Озброєні, зосереджені, вони патрулювали вулиці, перегукувалися, перевіряли кожного підозрілого.
Останній рубіж.
Кірон повільно видихнув.
— Ми дісталися… — тихо сказав він.
Дівчинка міцніше стиснула його руку.
І вперше за весь цей час він відчув, що, можливо… цього разу він встиг.

Вони обережно вийшли з провулку на ширшу вулицю.
Світ тут здавався іншим.
Не таким, як за стінами — безладним і диким. Тут усе ще трималося… на межі, але трималося. Люди поспішали у своїх справах, хтось ніс мішки, хтось допомагав пораненим, хтось просто стояв, розгублено дивлячись у порожнечу. Над усім цим висіла напруга, мов натягнута струна, готова обірватися в будь-яку мить.
Солдати патрулювали вулиці щільними групами. Їхні голоси звучали різко, чітко, віддаючи накази, перевіряючи кожного, хто викликав бодай найменшу підозру.
Кірон, не гаючи часу, повів дівчинку за собою до найближчого вартового.
— Де знаходяться біженці з інших районів? — коротко запитав він.
Солдат звузив очі, уважно оглянув Кірона — його одяг, меч, сліди крові, втому на обличчі. Потім перевів погляд на дівчинку.
Сумнів.
Підозра.
Кірон мовчки дістав пергамент, який отримав від Ардана, і простягнув йому.
Солдат розгорнув його.
І майже одразу змінився.
Постава вирівнялася, погляд став іншим — вже не настороженим, а поважним.
— Проходьте, — коротко сказав він, повертаючи документ. — Біженці зараз у храмі Зоресяйної Матері. Там облаштовано тимчасовий табір.
Він на мить зам’явся, а потім додав:
— Там зараз за головного призначено магістратом лорда Едмунда Вальтеріна. Якщо щось потрібно — звертайтесь до нього.
— Дякую, — кивнув Кірон.
Він стиснув руку дівчинки трохи міцніше й рушив вперед.
Храм було видно здалеку.
Високі білі стіни, прикрашені символами зорі, сяяли навіть у цьому напруженому, сірому дні. Перед входом метушилися люди, носилки з пораненими, священники, солдати…
І серед цього хаосу — знайоме обличчя.
— Леонард… — видихнув Кірон.
Його серце на мить стислося, а потім різко вдарило сильніше.
— Кірон! — той також помітив його й широко розкрив очі.
Вони швидко підійшли один до одного.
— Як же я радий, що ти живий… — тихо сказав Кірон, дивлячись на брата.
— Я теж… — відповів Леонард, і в його голосі вперше за довгий час прозвучало полегшення. 

— Ти не знаєш, де інші? Спитав Кірон в Леонарда.
Кірон похитав головою.
— Батько — ні… Я думав, ти щось знаєш.
Леонард зітхнув.
— Мати тут. У тій палатці, в самому кутку. Вона… жива.
Кірон на мить заплющив очі.
— Дякувати богам…
— Лукас із Гарольтом у польовій кузні, — продовжив Леонард. — Роблять і лагодять зброю для магів і солдатів.
Він уважно подивився на брата.
— А ти що тут робиш? Я думав, ти будеш у таборі стражі.
Кірон гірко посміхнувся.
— Перед самим початком повстання мене й ще кількох відправили сюди… ніби на спільне навчання. З солдатами. Тренування, координація…
Він коротко видихнув.
— Тепер ясно, що це було.
Леонард кивнув, розуміючи без слів.
— Ардан… — тихо сказав він. — Він намагався врятувати якомога більше людей.
Кірон на мить замовк.
Потім підняв погляд.
— Ти знаєш, де знайти лорда Едмунда Вальтеріна?
— Там, — Леонард кивнув у бік великого намету. — Найбільший. Він зараз тут за головного.
Кірон кивнув.
— Добре. Ти ще тут будеш?
— До світанку, — відповів Леонард. — Потім піду відпочити.
— Добре… — тихо сказав Кірон. — Побачимось.
Він ще раз глянув на брата — і рушив до намету.
Всередині було людно.
Карта на столі, папери, люди, що щось доповідали, сперечалися, вимагали.
І в центрі — чоловік у дорогому, але вже пом’ятому одязі.
— Хто тобі дозволяв заходити без дозволу?! — різко кинув він, навіть не підводячи очей.
Кірон не зупинився.
— Екстрена ситуація.
Він розгорнув пергамент і показав йому.
Лорд Едмунд Вальтерін глянув — і одразу змінився. Роздратування не зникло повністю, але стало… стриманішим.
— Добре, — сухо сказав він. — Що тобі потрібно? Тільки швидко. Я зайнятий.
— Коли відправляються евакуаційні екіпажі до столиці?
— Після обіду, — коротко відповів він.
— За наказом Ардана мені потрібно один реквізірувати.
Лорд скривився, ніби йому щось гірке підсунули.
Але ще раз глянув на пергамент.
— Добре, — неохоче кивнув він.
Кірон уже хотів відступити… але зупинився.
— І ще одне.
Він зробив крок убік, відкриваючи погляду дівчинку.
Лорд перевів на неї очі.
І… застиг.
На мить.
Потім різко змінився.
— Міледі… — його голос став зовсім іншим — м’яким, ввічливим. Він навіть трохи вклонився. — Я безмежно радий бачити вас у доброму здоров’ї.
Він обережно взяв її руку й поцілував.
— Я б із задоволенням провів із вами довгу розмову… але, на жаль, обставини…
Він на мить замовк, оцінюючи її стан.
— Ви, мабуть, зголодніли?
Дівчинка тихо кивнула.
— Боюся, зараз у нас немає вишуканих страв, гідних вашого… смаку, — з легкою ніяковістю сказав він. — Лише проста їжа.
— Я… не проти… — тихо відповіла вона.
— Чудово, — швидко кивнув він.
Він провів її в іншу частину намету.
— Вам зараз принесуть їжу. Хоч це й трохи рано для сніданку…
Потім вийшов, віддав короткий наказ слузі — і повернувся до Кірона.
Його обличчя знову стало суворим.
Але в очах тепер було інше.
— Ти одразу не міг сказати, що з тобою леді Еліанора де Равель, спадкоємиця дому Равель? — тихо, але різко сказав він.
Його погляд став важким.
— Ти хоч розумієш… кого привів сюди?