Глава 7

Темрява всередині таверни була густою, майже відчутною. Вона огортала, мов стара ковдра, просочена запахами диму, кислого пива й давно забутих розмов.
Кірон ступив обережно, даючи очам звикнути. І вже за кілька митей зрозумів — це місце покинули поспіхом.
На столах досі стояли тарілки з недоїденою їжею. Хліб зачерствів, м’ясо потемніло й почало вкриватися липким блиском псування. Деякі стільці були перевернуті, інші — відсунуті так, ніби люди підхопилися з них у ту ж мить, коли щось пішло не так. Під ногами хрустіло — уламки кухлів і тарілок, розбитих у поспіху чи, можливо, в паніці.
Він зробив ще кілька кроків — і раптом нога ковзнула.
Кірон ледве втримав рівновагу, впершись рукою в край столу. Поглянув вниз.
Лужа розлитого пива.
Воно вже втратило свій запах свіжості, змішавшись із гнильною ноткою їжі, що почала псуватися. Повітря тут було важким, затхлим, але водночас… дивно живим. Ніби місце ще не встигло остаточно померти.
— Що ж тут сталося… — тихо прошепотів він, більше до себе, ніж до когось.
Його погляд ковзнув до барної стійки.
Ідея виникла майже автоматично.
Кірон обійшов стійку, переступаючи через уламки скла, і нахилився до бочок. Провів рукою по дереву — і здригнувся.
Від них війнуло холодом.
Не природним. Не тим, що буває від каменю чи нічного повітря.
Це був інший холод — рівний, стриманий, наче сам час тут сповільнювався.
— Магія… — пробурмотів він.
Значить, не все тут так просто.
Він зняв кухоль, що дивом лишився цілим, і обережно налив трохи пива. Напій лився густо, з тихим плескотом, ніби щойно зварений.
Кірон підніс кухоль до губ, зробив ковток.
Смак був свіжий.
Наче щойно з броварні.
На мить він навіть дозволив собі слабку посмішку — дивне відчуття серед усього цього хаосу.
Але вона зникла так само швидко, як і з’явилася.
Щось було не так.
Його погляд ковзнув униз, за стійку.
І він побачив.
Ледь помітний люк, вбудований у підлогу, замаскований тінями й брудом. Якби не уважність — він би пройшов повз.
Серце в грудях прискорилося.
Кірон обережно відставив кухоль і нахилився. Рукою намацав край люка… і повільно підняв його.
Скрип.
З-під підлоги повіяв інший запах — суміш пилу, трав і чогось різкого, майже п’янкого.
Він спустився вниз.
Підвал виявився невеликим, але заповненим до відмови. Скрині, мішки, ящики — усе складено акуратно, але поспіх відчувався навіть тут.
Кірон підійшов ближче.
Незаконне куриво, зв’язки сушених трав, від яких у голові починало трохи паморочитися навіть без дотику. Маленькі флакони з темними рідинами. Предмети дивної форми, деякі — явно магічні.
І книги.
Багато книг.
Старі, з потертою шкіряною обкладинкою, деякі з дивними символами, які він не міг одразу зрозуміти. Вони випромінювали щось… небезпечне. Заборонене.
Кірон провів пальцями по одній із них — і швидко відсмикнув руку.
— Таке просто так не залишають… — прошепотів він.
Раптом його увагу привернула невелика записка, що лежала на ящику.
Він підняв її.
Розгорнув.
Почерк був впевнений, чіткий.
Кірон почав читати.
З кожним рядком його брови все більше хмурилися.
Йшлося про ускладнення поставок через активність людей з королівства Ельдрайн. Про те, що щось серйозне насувається. Про наказ розпродати залишки, не чекати нових товарів і… залягати на дно.
Не допомагати повстанцям.
Не втягуватися.
Бо це приведе до загибелі невинних. І крім цього вони знищать і їх, і все, що ті будували роками.
Але водночас…
«…допомагайте тим, кому це справді потрібно. І пам’ятайте — ваше життя для мене найцінніше. Не ризикуйте ним без потреби…»
Кірон завмер.
Його погляд повільно ковзнув донизу.
Підпис:
Рейвен Моркар
Глава контрабандистів.
Тиша в підвалі стала ще глибшою.
Кірон опустив записку, але не відвів від неї погляду. Думки клубилися в голові, немов дим.
Контрабандисти.
Порушники закону.
Ті, кого з дитинства вчили боятися й зневажати.
І все ж…
Він ще раз пробіг очима рядки.
Тут не було жадібності. Не було жорстокості.
Лише… турбота.
Про своїх.
Про невинних.
Про тих, хто навіть не знає їхніх імен.
Кірон повільно видихнув.
— Може… не все так просто… — тихо сказав він у темряві.
Світ раптом перестав бути чорно-білим.
І вперше за довгий час він відчув — межа між добром і злом значно тонша, ніж йому здавалося раніше.
А десь угорі, за стінами таверни, продовжувала ревіти війна.

Кірон ще раз глянув на записку в своїх руках і повільно видихнув.
— Виходить… — тихо промовив він у темряві підвалу, — існують герої, про яких ніхто ніколи не дізнається… І яких саме суспільство буде проклинати…
Його пальці стиснули папір.
— А ми… називаємо їх злочинцями.
Він підвів погляд у порожнечу, ніби намагався побачити крізь камінь і час.
І раптом усе склалося.
Люди в балахонах.
Таємні ходи.
Контрабандисти, які роками існували в тіні.
Війна… що тривала вже давно.
— Так ось звідки вони прийшли… — прошепотів Кірон. — Не ззовні… а зсередини…
Королівство воювало з ними роками, але вони не йшли у відкритий бій. Вони підточували його, мов іржа — тихо, непомітно, зсередини. Перевороти. Повстання. Хаос.
І тепер — усе стало на свої місця.
Але часу думати більше не було.
Кірон різко вдихнув і почав швидко оглядати підвал. Скрині, мішки, полиці… Його рухи стали рішучими, цілеспрямованими.
— Якщо тут є ходи… має бути карта…
Він перебрав кілька ящиків, відкинув купу старих тканин — і раптом завмер.
Під ними лежав згорнутий шматок пергаменту.
Кірон швидко розгорнув його.
Карта.
Детальна. Чітка.
Вона показувала мережу підземних ходів, що тягнулися під містом, мов коріння древнього дерева. Входи, виходи, розгалуження… навіть позначки небезпек.
Його очі швидко ковзали по лініях.
— Ось…
Один із входів був зовсім поруч. У будинку на сусідній вулиці.
Кірон запам’ятав кожну деталь. Кожен поворот. Кожен знак.
Після цього він на мить завмер.
Його погляд став жорстким.
— Якщо повстанці це знайдуть…
Він навіть не договорив.
Вогонь.
Рішення прийшло миттєво.
Кірон дістав кресало, підпалив край карти. Полум’я швидко побігло по сухому пергаменту, пожираючи знання, що могли змінити хід битви.
Він дивився, як вона згорає, поки від неї не лишився лише попіл.
— Пробач… — тихо прошепотів він, сам не знаючи кому — Рейвену Моркару чи всім тим, хто створював ці ходи.
Після цього він піднявся нагору.
Таверна зустріла його тією ж гнітючою тишею.
Кірон вислизнув назовні.
Ніч стала ще темнішою.
Він рухався швидко, короткими перебіжками, ховаючись у тінях, за стінами, між уламками. Повстанські патрулі снували всюди, мов мисливці, що відчули кров.
Ще один поворот.
Ще один ривок.
Ще одна тінь, у яку він втиснувся, затамувавши подих.
І тоді він натрапив на будинок.
Той самий.
Кірон швидко ковзнув усередину, зачинивши за собою двері.
Але щойно він ступив у темряву — завмер.
Він був не один.
У дальньому кутку кімнати, притиснувшись до стіни, стояла жінка. Вона була одягнена дорого, хоч і поспіхом. Поруч із нею — маленька дівчинка, років чотирьох, з великими наляканими очима.
Кірон ще не встиг нічого сказати.
— Прошу… — голос жінки затремтів. — Не вбивай її… Вона ще маленька… вона нічого не зробила… пожалій хоча б її…
Вона закрила собою дитину, ніби щит.
Кірон розгублено зробив крок уперед.
— Я не—
Але крик уже зробив своє.
Зовні почули.
У двері вдарили.
— Тут хтось є!
— Виламуйте!
Дерево затріщало.
Кірон стиснув зуби.
— Чорт…
Він вихопив меч.
Рана в грудях одразу ж нагадала про себе — різким, пекучим болем. Дихати стало важче.
— Не зараз… — прошепотів він.
Двері з тріском вилетіли всередину.
Троє повстанців увірвалися, зброя напоготові, очі горіли ненавистю.
— Ось ці зажерливі аристократи! — гаркнув один.
І вони кинулися вперед.
Перший удар.
Кірон ледве встиг підняти меч.
Сталь зіткнулася зі сталлю.
Іскри.
Різкий поворот — і він ударив руків’ям просто в обличчя нападнику.
Хрускіт.
Ніс повстанця зламався, той відсахнувся назад, захлинаючись кров’ю.
Але в ту ж мить біль пронизав груди Кірона.
Рана.
Глибока.
Жива.
Вона пульсувала, наче хотіла зламати його зсередини.
Кірон стиснув зуби.
Не зараз.
Другий вже був поруч.
Кірон зробив різкий випад.
Меч увійшов у груди ворога, той захлинувся й завмер, дивлячись на нього широко розплющеними очима.
Кірон висмикнув клинок.
Третій закричав і замахнувся.
Кірон ухилився, розвернувся — і одним точним ударом розсік йому шию.
Кров бризнула на стіну.
Перший, оговтавшись, знову кинувся вперед.
Кірон підняв меч, заблокував — і, не гаючи ні миті, зробив короткий, смертельний випад.
Прямо в серце.
Повстанець завмер… і повільно осів на підлогу.
Тиша.
Лише важке дихання.
І стукіт серця, що віддавався у вухах.
Кірон опустив меч.
Рука тремтіла.
Біль у грудях став нестерпним.
Ноги ледве тримали.
Але…
— Вони…
Він повернувся.
Повільно зробив крок до жінки й дитини.
І завмер.
Жінка все ще стояла… закриваючи собою доньку.
Але тепер її тіло було нерухомим.
Спина…
Вона була розсічена ударами. Глибокі рани, що не залишали шансів.
Кірон опустив голову.
— Ні…
Він зробив ще крок.
Дівчинка визирнула з-за матері.
Її очі були повні сліз.
— Мамо… — тихо прошепотіла вона, смикаючи її за одяг. — Пожалоста… проснись…
Її голос тремтів.
— Мамо…
Вона вже розуміла.
Але не хотіла вірити.
Кірон стояв поруч, не знаючи, що сказати.
Він, що щойно бився й убивав без вагань… тепер був безсилий.
Його меч не міг допомогти тут.
Ніяк.