Глава 6

Кірон біг, не озираючись.
Позаду розривався світ.
Крики, дзвін сталі, глухі удари таранів об ворота, рев магії — усе зливалося в один безперервний гуркіт війни.
І серед цього хаосу він чітко чув голос Ардана.
Гучний. Твердий. Непохитний.
— ТРИМАТИ СТРОЙ!
— ЗА МІСТО!
— НЕ ВІДСТУПАТИ!
Ці слова, мов удари молота, били по серцю Кірона.
Кожен крок уперед давався важче, ніж будь-який бій.
Його тягнуло назад.
Туди, де зараз стояли ті, кого він знав.
Ті, хто залишилися… щоб померти.
Але він не зупинився.
Бо тепер його битва — інша.
Кірон різко стрибнув у темний отвір тунелю.
Його тіло болісно відгукнулося — рана в грудях пекла, ніби розжарене залізо.
Але він біг.
По вузькому проходу, де ще недавно точився бій.
Під ногами хрустіло — уламки, земля… і щось інше, чого він не хотів усвідомлювати.
На стінах виднілися сліди крові.
Там лежали тіла повстанців, яких він убив.
Нерівно вириті стіни, кинутий інструмент, розкидані лампи…
Усе це миготіло перед очима, але Кірон навіть не сповільнився.
Ні на мить.
Він просто біг.
Біг, поки легені не почали горіти.
Поки кожен вдих не став схожий на ковток ножів.
І нарешті —
попереду з’явилося світло.
Кірон вирвався з тунелю назовні.
Холодне повітря різко вдарило в обличчя.
Зовні панував хаос.
Повстанці й гвардія були настільки зайняті штурмом табору, що навіть не звернули уваги на худого юнака, який буквально пробіг поміж ними.
Декілька разів він ледве не врізався у бійців.
Хтось кричав.
Хтось падав.
Хтось помирав.
Але ніхто не зупинив його.
Ніхто не впізнав.
Ніхто не звернув уваги.
І це врятувало йому життя.
Кірон відірвався від поля бою, звернув у вузьку вулицю, потім ще в одну — і лише тоді дозволив собі на мить зупинитися.
Він сперся рукою об холодну кам’яну стіну.
Дихання рвалося.
Серце калатало.
Але він був живий.
Він вирвався.
Та попереду чекало ще важче.
Кірон підняв голову.
Вдалині, крізь ніч і сніг, піднімалися високі стіни адміністративного району.
Міцні.
Неприступні.
Зараз вони були оточені.
Обложені.
Там зосередилися останні сили влади.
Останній оплот порядку в місті.
І саме туди йому потрібно було потрапити.
Кірон стиснув зуби.
— Я дійду…
Він відштовхнувся від стіни.
І знову побіг — тепер уже не від смерті.

Кірон завмер у вузькому провулку, притиснувшись спиною до холодної кам’яної стіни. Попереду, крізь напіврозвалені арки й клуби пилу, здіймалися високі мури адміністративного району — темні, мов вирізані з нічного неба. Вони здавалися неприступними, мов сама доля, що не піддається жодним людським хитрощам.
«Туди не пройти силою…» — подумав він, стискаючи кулаки. Серце билося швидко, але розум, загартований останніми днями, вже шукав інший шлях.
І тоді, мов іскра в темряві, у голові спалахнула безумна думка.
Контрабандисти.
Ті, хто роками водив за ніс міську варту, хто знаходив шпарини там, де інші бачили лише стіну. Таємні ходи, сховані під землею, за фальшивими стінами, під підлогами старих будівель… Якщо вони існують — це єдиний шанс.
Кірон глибоко вдихнув, відкинув сумніви й рушив уперед.
Чим ближче він підбирався до мурів, тим густішими ставали ряди повстанців. Вогнища, розкидані просто на бруківці, кидали рване світло на їхні обличчя — втомлені, напружені, сповнені злості й відчаю. У повітрі стояв запах диму, поту й крові.
Кірон тихо ковзнув за ряд старих бочок, пригнувся й завмер.
Саме в цю мить до групи повстанців підбіг їхній командир — кремезний чоловік із порізом через усе обличчя. Його очі палали люттю.
— Ви вже знайшли проходи контрабандистів?! — гаркнув він, навіть не переводячи подиху.
Повстанці переглянулися.
— Ще ні…
— А що сказав той щур, якого ви схопили?
Один із них нервово ковтнув.
— Він… сказав, що вони не головорізи. Не бандити. І не будуть нам допомагати. Каже, краще помре, ніж поставить під загрозу простих людей…
Командир скривився, мов від гіркого вина.
— Значить, продовжуйте допит.
Тиша зависла на мить.
— Тут… така справа… — пробурмотів інший. — Ми… трохи перестаралися. Він… не витримав.
Повітря ніби загусло.
— Ви… його… вбили? — голос командира став небезпечно тихим.
Повстанці мовчали.
І тоді він вибухнув.
— ВАМ ІДІОТАМ НАВІТЬ ПРОСТУ РОБОТУ НЕ МОЖНА ДОВІРИТИ?! — його крик прокотився провулком, змусивши навіть полум’я у вогнищах затремтіти. — Ви хоч щось перевіряли, коли тут круги намотували?!
Вони лише розгублено перезирнулися.
— Ви… — він задихався від злості. — Ви жалюгідні…
Але Кірон уже не слухав.
Він скористався хаосом, мов тінь вислизнув із укриття й тихо, майже беззвучно, рушив далі. Кожен крок був обережним, вивіреним. Він відчував, як напруга стискає груди, як холод пробирається під шкіру — але не зупинявся.
Попереду здіймалися самі мури.
Величезні. Непорушні.
І водночас… дивні.
Повітря біля них тремтіло, мов над розпеченим каменем. Невидима сила пульсувала в камені — магія, стара й могутня. Вона не просто захищала стіни — вона відштовхувала, не дозволяла навіть наблизитися достатньо, щоб завдати шкоди.
Кірон обережно простягнув руку вперед — і одразу ж відсмикнув її, коли пальці зустріли невидиму перешкоду. Легке поколювання пробігло шкірою.
«Отже, напряму — неможливо…»
Він обвів поглядом околиці.
І раптом помітив її.
Стара таверна, притиснута майже впритул до стіни. Вивіска висіла криво, двері були напіввідчинені, а вікна — затемнені зсередини. Вона виглядала покинутою… але саме це й викликало підозру.
Такі місця не бувають випадковими.
Особливо тут.
У куточку свідомості з’явилося відчуття — ледь вловиме, але наполегливе. Інтуїція, що не раз рятувала його останнім часом.
«Якщо я був би контрабандистом… я б обрав саме таке місце».
Кірон ковтнув, ще раз кинув погляд на мури, що височіли за таверною, і тихо рушив до дверей.
Кожен крок лунав у голові, мов удар молота.
Він обережно торкнувся дверей.
Скрип.
Темрява всередині зустріла його, мов паща невідомого.
Кірон зробив крок уперед.
І зник у ній.