Глава 4

Кірон стояв у тунелі, важко дихаючи, притискаючи руку до грудей.
Кров просочувала пальці.
Але він змусив себе рухатись.
— Ще… трохи…
Він підняв лопату й почав копати далі.
Кожен удар у землю віддавався різким болем у рані. Руки тремтіли, сили швидко танули, але він продовжував. Земля сипалась на підлогу, підпори скрипіли.
Хвилини тягнулися як години.
І раптом, між грудками землі прорвався тонкий промінь світла.
Він завмер на секунду… а потім почав гарячково вигрібати землю руками.
Світло ставало ширшим.
Холодне блакитне сяйво.
Кірон висунувся вперед — і вибрався назовні.
Перед ним піднімалася зовнішня сторона стіни табору стражі. Над головою мерехтів магічний купол, крізь який іноді пробігали хвилі енергії від ударів магії ззовні.
Я під куполом…
Кірон різко підвівся.
Ноги ледь тримали його, але він змусив себе бігти.
До воріт.
— Відчиняйте! — захрипів він, гупаючи кулаком у важке дерево. — Це я! Відчиняйте!
На стіні з’явилися силуети.
— Хто там?!
— Кірон! — крикнув він. — Відчиняйте, у мене важлива інформація!
Кілька секунд напруженої тиші.
Потім один із стражників вигукнув:
— Це ж він! Відкривайте!
Засуви загуркотіли.
Ворота прочинилися рівно настільки, щоб впустити його.
Кірон буквально ввалився всередину.
Стражники одразу підхопили його.
— Боги… що з тобою сталося?
Він ледве тримався на ногах.
— Мені… треба до Ардана…
Але слова почали плутатись.
Світ навколо хитнувся.
Ноги раптом стали чужими — і перестали слухатись.
Кірон похитнувся і впав на коліна.
Він уже розумів.
Я втратив занадто багато крові…
До Ардана він не дійде.
Він схопив одного зі стражників за руку.
— Слухай… уважно…
Той нахилився ближче.
Кірон говорив уривками, борючись із темрявою, що накочувалася на очі.
— Повстанці… зробили підкоп… під купол… тунель…
Стражники напружилися.
— Де?!
— Біля… стіни… скоро… вони підуть… штурмом…
Слова ставали все тихішими.
— Передайте… Ардану…
Його пальці ослабли.
Кірон ще намагався щось сказати, але темрява вже накрила його.
Очі закрилися.
Останнє, що він почув — тривожні крики стражників і звук сурми, що здійнялася над табором.
А потім — нічого.

Кірон повільно розплющив очі.
Стеля над ним була дерев’яна, стара, з тріщинами між балками. На мить він не зрозумів, де знаходиться. У голові шуміло.
Потім прийшов біль.
Груди пекли так, ніби в рану знову встромили ніж.
Він лежав на ліжку в одному з лазаретів табору.
Кірон стиснув зуби і, тримаючись за край ліжка, спробував підвестись. Тіло відразу хитнулося, ноги ледь не підломилися.
Він ледве не впав.
Це одразу дало йому зрозуміти — сил майже не залишилось. Рана, крововтрата, виснаження.
Але сидіти й чекати він не збирався.
Йому треба було поговорити з Арданом.
Кірон, притримуючись за стіну, вийшов надвір.
Небо над табором було темне, але його майже не було видно — над усім мерехтів магічний купол. Його поверхня здригалася від ударів магії.
Ззовні раз у раз врізалися спалахи.
Купол вже ледве тримався.
По табору бігали стражники, готуючись до бою.
Кірон повільно рушив до будівлі штабу.
Кожен крок давався важко.
Нарешті він дістався дверей і зайшов усередину.
У кабінеті Ардан стояв над великою картою міста. Поруч з ним були ще двоє старших стражників. Вони щось гарячково обговорювали.
Ардан підняв голову.
Його очі відразу знайшли Кірона.
— Кіроне… — сказав він з полегшенням. — Я радий, що ти вижив. Чесно кажучи, ми вже думали, що ти загинув.
Кірон мовчав.
Ардан трохи помовчав, потім обережно запитав:
— Може… ще хтось із твоєї групи вижив?
Він уже хотів додати, що вони можуть спробувати врятувати інших, якщо є шанс.
Але Кірон перебив його.
Тихо.
— Ніхто.
У кімнаті запала тиша.
Після короткої паузи він додав:
— Ніхто не вижив. Їх усіх там убили… а мене взяли в полон.
Він опустив очі.
— Якби я був кращим командиром… сильнішим… вони були б живі.
Ардан довго дивився на нього.
Його обличчя стало серйозним.
— Залиште нас, — сказав він двом стражникам.
Ті мовчки кивнули і вийшли.
Двері зачинилися.
Ардан повільно сів на край столу.
— Кіроне… двадцять років тому була війна. Варвари припливли з океану. Ніхто не знав, звідки вони. Ніхто не розумів їхньої мови.
Його погляд став далеким.
— За великі заслуги мене тоді поставили командиром розвідувального загону.
Він повільно вдихнув.
— І вже під кінець війни ми потрапили в засідку.
Його голос став тихішим.
— Це була різанина.
— З усього загону вижили лише троє.
Ардан стиснув руки.
— Один… потім загинув у бою. Безрозсудно кидався в саму гущу, шукаючи смерть.
Він похитав головою.
— Другий не витримав тягаря. І одного дня просто… покинув цей світ.
У кімнаті стало дуже тихо.
— І я залишився один.
Ардан подивився прямо на Кірона.
— І досі несу цей тягар.
Він тихо додав:
— Інколи мені здається, що я мав померти там… разом із ними.
Кірон мовчав.
Ардан підвівся і підійшов ближче.
— Але ти повинен зрозуміти одну річ.
Він поклав руку Кірону на плече.
— Ти повинен жити.
— Ти можеш врятувати ще багато життів.
Його голос став твердішим.
— Тих, хто загинув, ти вже не повернеш.
— Але ти можеш захистити тих, хто ще живий.
Ардан дивився йому прямо в очі.
— Тому ти повинен жити.
— Заради тих, хто загинув.
— І заради тих, хто ще потребує твоєї допомоги.

Кірон довго мовчав після слів Ардана.
Його погляд був опущений, а думки — важкі й заплутані. У голові знову й знову спливали обличчя тих, хто загинув. Його загін. Хлопці, які дивилися на нього як на командира.
І всі вони були мертві.
А він — живий.
Раніше ця думка душила його, мов залізний обруч.
Але тепер слова Ардана поступово складалися в щось зрозуміле.
Шукати спокуту смертю… безглуздо.
Якщо він помре — це не поверне тих, хто загинув.
І не врятує тих, хто ще може загинути.
Кірон підняв голову.
— Ви праві, — тихо сказав він.
Ардан уважно дивився на нього.
— У мене є для вас дуже важлива інформація.
Командир одразу напружився.
— Я слухаю.
Кірон глибоко вдихнув.
— Я бачив одного з лідерів повстання… і зрозумів дещо важливе. Їхні ватажки не борються за народ.
Він на секунду замовк.
— Вони виконують накази іншого королівства.
Ардан різко випрямився.
— Ти впевнений?
— Так. Їх фінансують звідти. Золото, люди, планування. Все це потрібно не для свободи… а щоб знищити або захопити наше місто.
Кірон тихо додав:
— У будь-якому випадку це сильно ослабить наше королівство.
Ардан задумався.
Його пальці повільно постукували по столу.
— Ти знаєш, де знаходяться їхні лідери?
— Так.
— Де?
— У підземному місті. Воно буквально під нашими ногами.
Кірон згадав темні коридори, вузькі вулиці, натовпи людей.
— Там живуть бідняки, бандити, злодії… усі, кого вигнало місто. І саме там знаходиться командний пункт повстання.
Він додав:
— Їхні лідери носять балахони. Ніхто не бачить їхніх облич.
Ардан мовчки взяв листок і почав швидко щось записувати.
Кілька хвилин у кімнаті було чути лише скрип пера.
Потім він склав лист, поклав його в конверт і запечатав печаткою.
Після цього дістав інші папери, додав їх туди ж і знову запечатав.
Він простягнув конверт Кірону.
— Це дуже важлива інформація.
Кірон узяв його.
— Ти повинен доставити її до столиці.
Ардан відкрив шухляду столу й дістав старий сувій із печаткою.
— З цим документом тебе впустять у столицю і пропустять до голови стражі.
Він поклав сувій до рук Кірона.
Потім відкрив іншу шухляду.
Звідти він дістав ще один конверт.
— А це для тебе.
Кірон здивовано подивився на нього.
— Відкриєш тільки тоді, коли прибудеш у столицю. Не раніше.
Ардан подивився на нього строго.
— Це наказ.
Кірон кивнув.
— Зрозумів.
Ардан трохи подумав і продовжив:
— Тепер тобі потрібно дістатися до адміністративного району.
Він показав точку на карті.
— Завтра звідти відправляють останні евакуаційні екіпажі до столиці.
Його голос став тихішим.
— Ти повинен потрапити туди.
— А як я виберуся з оточення? — тихо спитав Кірон.
Ардан ледь усміхнувся.
— Я щось придумаю.
Він подивився у бік вікна, де за куполом раз у раз спалахували вогняні удари магії.
— Якщо пощастить, ти вирвешся.
Кірон мовчав.
Частина його хотіла залишитися.
Битися разом зі стражниками.
Захищати цей табір до останнього.
Але він розумів правду.
У такому стані він мало чим допоможе в бою.
А от доставити послання…
Це могло врятувати ціле королівство.
Кірон міцніше стиснув конверти.
— Я доставлю їх.
Ардан кивнув.
— Я знав, що можу на тебе покластися.
За стінами штабу знову прогримів удар магії.
Купол над табором здригнувся.
І всі розуміли — часу залишалося дуже мало.