Глава 3

Кірон уже майже спустився драбиною назад у темний провулок підземного міста, коли згори почув знайомий голос:
— Ей, Кіроне! Лови!
Він ледве встиг підняти руки. У долоні впав невеликий мішок — важкий, щось у ньому дзенькнуло.
— Обережно, — пробурмотів він, притискаючи його до грудей.
Згори вже спускався Мудрець, рухаючись напрочуд спритно для свого віку. Коли він опинився поруч, Кірон простягнув йому мішок.
— Дякую, що потримав, — усміхнувся Мудрець, закидаючи його на плече. — Поки ти спускався, я подумав… та й зрозумів — до біса це все.
Кірон здивовано глянув на нього.
— У сенсі?
— У сенсі, що мені тут більше нічого ловити. Може, піду в ліси, стану відлюдником. А може, помандрую. На старість років світ подивлюся, поки ноги носять.
Він пирхнув.
— Але так чи інакше, я проведу тебе до поверхні. А вже там з цього міста зникну.
Кірон кивнув.
— Дякую.
Мудрець махнув рукою.
— Ну що, погнали?
Вони рушили вузькими коридорами. Мудрець упевнено показував шлях, звертаючи то в один, то в інший прохід. Дорога була заплутаною, але дивовижно тихою — ні варти, ні повстанців.
Дорогою вони ще довго говорили.
Про те, як люди часто воюють за чужі інтереси.
Про те, як страхом легше керувати, ніж повагою.
Про те, що справжня свобода починається в голові.
Минуло близько двох годин, перш ніж у темряві з’явився слабкий промінь світла.
Свіже повітря.
Вони вибралися через вузький кам’яний лаз і опинилися на поверхні — серед покинутих складів на околиці міста. Ніч була прохолодною, але після підземелля здавалася чистою й живою.
Кірон глибоко вдихнув.
— І правда… маршрут дуже безпечний.
Мудрець усміхнувся.
— Бо мало хто про нього знає. А те, про що не знають — важко зрадити.
Він поправив мішок на плечі.
— Ладно, Кіроне. Удачі тобі. Може, ще зведе нас доля.
Кірон простягнув руку.
Вони міцно потисли її.
— Дякую вам… Мудрецю.
— Не дай себе знову використати, хлопче, — тихо сказав старий.
І вони розійшлися в різні боки.
Кірон рушив у напрямку табору стражі, стискаючи зуби від болю, але з новим розумінням того, що війна, в яку він втягнутий, значно більша за повстанців і гвардію.
А Мудрець, не озираючись, пішов у темряву дороги — туди, де починалася його власна свобода.

Під покровом ночі Кірон рухався вулицями, ховаючись у тінях зруйнованих будинків.
Він оминав патрулі гвардії. Оминав загони повстанців. Час від часу в провулках спалахували короткі сутички — дзенькіт сталі, крик, а потім тиша.
Десь у місті глухо прогримів вибух.
Потім ще один.
Повітря пахло димом.
І раптом — думка про Ліанну.
Її очі. Її тремтячі руки.
Ніж.
У грудях піднявся важкий клубок. Неприємний. Гіркий. Не тільки через біль — через зраду.
Він стиснув зуби.
Зараз не час.
Коли він дістався до табору стражі, картина перед ним була гіршою, ніж він уявляв.
Табір, що більше нагадував маленьку фортецю зі стінами, воротами та казармами всередині, був оточений. Повстанці й частина гвардії тримали його в кільці.
Над фортецею мерехтів магічний купол — напівпрозорий, блакитний, як поверхня води.
І саме в цей момент у нього врізалися три величезні вогняні кулі.
Полум’я розквітло яскравими спалахами.
Купол здригнувся… але вистояв.
Кірон почув чийсь крик, але не зміг розібрати слів.
Він підповз ближче, ховаючись за уламками стіни.
Перед куполом стояли дев’ять магів, розділені на три групи по троє. Вони важко дихали, руки тремтіли від напруги. Один із них раптом похитнувся й упав на коліна.
Командир повстанців — високий, із різкими рисами обличчя — миттєво підбіг до нього.
— Сопляк! Вставай! — заревів він. — Чи ти хочеш, щоб через тебе все повстання пішло прахом? Хочеш, щоб тиранія продовжилась? Щоб ще більше наших полягло в боях за адміністративний район?!
Маг тихо прошепотів:
— Ні…
— Тоді піднімайся!
Командир грубо штовхнув його ногою.
І саме в цей момент до нього підбіг повстанець, весь у землі.
— Командире! Ми майже дорили тунель до табору стражі!
Обличчя командира спалахнуло хижою усмішкою.
— Чудово. Прискорити роботи. До світанку він має бути готовий!
Він розвернувся, кричачи накази, збираючи групу для атаки через підземний хід.
Кірон відчув, як серце закалатало швидше.
Тунель…
Він тихо прослідкував за тим брудним повстанцем. Той швидко зник у вузькому проході між будинками й спустився в яму, що вела під землю.
Кірон — за ним.
Унизу троє повстанців рили землю. Ще двоє стояли поруч, по черзі відпочиваючи.
Один із тих, що відпочивали, раптом помітив Кірона.
— А це ще що за сопляк? Ти хто такий?
Кірон вийшов із тіні, намагаючись не показувати болю.
— Мене командир прислав. Сказав допомогти з тунелем. У бою від мене зараз користі мало.
Той примружився.
— А чого ти сюди підкрадався?
Кірон знизав плечима.
— Звичка. Довго в підземному місті крутився. Там інакше не виживеш.
Повстанець глянув на його брудний одяг, на втому в очах… і, здається, повірив.
— Ладно. Бери лопату. І не халтур.
Кірону всучили інструмент.
Він став до роботи.
Кожен рух відгукувався болем у грудях. Земля була важка, волога. Але він копав.
Повільно.
Обдумуючи.
Тунель вів просто під стіну табору.
Якщо вони прорвуться зсередини — купол може не витримати. А стража буде затиснута з двох боків.
Я не встигну їх попередити…
Він глянув уперед.
Стіна фортеці була вже близько.
І тоді в його голові почав формуватися інший план.
Небезпечний.
Майже самогубний.
Але, можливо, єдиний, що дозволить урятувати тих, заради кого він ще стоїть на ногах.

Кірон мовчки копав разом з іншими.
Земля була важка, волога, лопата входила в неї з глухим звуком. Кожен рух віддавався тупим болем у грудях, але він не показував цього. Повстанці поруч бурчали, іноді мінялися місцями, витирали піт і землю з облич.
Тунель уже був довгим і вузьким. Дерев’яні підпори тримали стелю, щоб та не обвалилася. Попереду було видно темний масив кам’яної кладки — фундамент стіни табору стражі.
Один із копачів нарешті випростався, витираючи рукавом брудне обличчя.
— Все! — крикнув він. — Ще трохи копнете — і тунель буде відкритий!
Інший повстанець, що стояв ближче до виходу, додав:
— Тільки не поспішайте. Треба дочекатись штурмової групи. Через те, що ми швидше справились, вони ще не готові.
Кілька людей посміхнулися.
— Та нічого, скоро повеселимось…
Саме цього моменту Кірон і чекав.
Його руки міцніше стиснули держак лопати.
Зараз.
Різкий поворот.
Лопата описала коротку дугу — і з оглушливим хрускотом врізалася в голову повстанця поруч.
Череп тріснув.
Той навіть не встиг зрозуміти, що сталося.
Кірон уже рухався далі.
Він вирвав лопату й одразу ж кинув її вперед.
Металеве лезо з силою врізалося в груди другого повстанця. Той захрипів і повалився на землю, намагаючись вирвати інструмент із рани.
— Що за—
Третій уже піднімав свою лопату.
Кірон вихопив іншу з купи інструментів і в останню мить поставив блок.
Метал ударив об метал.
Іскри сипонули в темряві тунелю.
Удар був сильний, але Кірон різко відштовхнув лопату противника і зробив короткий випад уперед.
Держаком в груди.
Повстанець захитався.
Кірон підсік його ногою, валячи на землю.
У цей момент четвертий нападник замахнувся ззаду.
Кірон різко відступив убік.
Удар пролетів мимо — і влучив просто в того, що лежав на землі.
Крик.
Замішання.
Цього вистачило.
Кірон перехопив лопату обома руками і з усієї сили вдарив нападника в обличчя. Той упав, захлинаючись кров’ю.
Останній повстанець кинувся на нього, але Кірон уже був ближче.
Лезо лопати з жахливим звуком увійшло йому в живіт.
Повстанець задихнувся.
Кірон провернув інструмент, розриваючи рану, і відштовхнув тіло від себе.
У тунелі стало тихо.
Лише важке дихання.
І крапання крові на землю.
Кірон стояв кілька секунд, дивлячись на тіла.
Потім різкий біль прошив груди.
Він здригнувся і схопився за рану.
Дихати стало важко.
Коли він підняв руку — пальці були в крові.
Темній. Гарячій.
Шов, який він наклав на себе в підземному місті, не витримав цього бою.
Розійшовся.
Кірон притулився спиною до земляної стіни тунелю, намагаючись не втратити свідомість.
Перед очима трохи потемніло.
Але він знав одне.
Тунель майже готовий.
І дуже скоро сюди прийдуть інші повстанці.
Йому залишалося зовсім мало часу — або зупинити цей прорив…
…або померти тут, під землею, разом із цією кривавою таємницею.