Глава 2

Кірон різко прокинувся.
Повітря було сирим і холодним. Рана пульсувала тупим болем, але кров більше не текла.
— Треба вибиратися… — прошепотів він. — Допомогти свойм…
Він різко спробував підвестися — і одразу впав на коліна. Перед очима потемніло.
Тільки тепер він по-справжньому усвідомив: він слабкий. Надто слабкий після такої рани.
Але здаватися він не збирався.
Спираючись на стіни, хапаючись за виступи каменю, Кірон повільно рушив уперед. Крок за кроком. Коридор за коридором. Час розчинився — він ішов довго, дуже довго, ледве тримаючись на ногах.
І раптом — драбина.
Стара, дерев’яна, але вела вгору.
— Шанс… — видихнув він.
Піднімався повільно, стискаючи зуби від болю. Кожен щабель здавався останнім.
Нарешті він вибрався нагору.
Це був дах старого будинку, напівзруйнованого, але добре замаскованого під звичайну покинуту споруду. Поруч під навісом сидів якийсь чоловік — бородатий, сивий, з гострими очима.
Той миттєво вихопив ніж.
— Ану забирайся звідси!
Кірон підняв руки.
— Вибачте… я не знав, що тут хтось живе.
— Тут живу я, — гаркнув чоловік. — І якщо не підеш — я тебе власноруч звідси спущу.
— Спокійно… Я просто шукаю вихід із підземелля.
Чоловік примружився.
— Ти що, тільки з поверхні впав, що не знаєш, де тут що?
Він придивився уважніше. Погляд зупинився на одязі Кірона, крізь шар бруду й крові проглядали знайомі елементи.
— Мать твою… Та на тобі ж форма стражі.
Кірон здивовано моргнув.
— І ви не збираєтесь мене вбити, коли це побачили?
Чоловік фиркнув.
— Робити мені нічого, щоб тебе різати. Я що, на безмозкого повстанця схожий?
— Я думав, у цьому місті всі повстанці…
Старий засміявся сухо.
— За що мені йти воювати? За великі гроші в майбутньому? За обіцянки? Бачив я тих дурнів, що на це повелися. Вони думають, що революція їх озолотить.
Кірон важко сів біля стіни.
— То ви проти повстанців?
Старий задумливо покрутив ніж у руці.
— Я проти дурнів. І з одного, і з другого боку.
Він кивнув на місце поруч.
— Ладно. Сідай. За кухлем чогось міцного я, може, поділюся з тобою крихтою своєї мудрості.
Він витяг глиняну пляшку й налив у два металевих кухлі.
— Пий. Але повільно. Ти блідий, як привид.
Кірон зробив ковток. Горло обпекло, але в голові трохи прояснилося.
Старий подивився на нього уважно.
— Ти не схожий на тих стражників, що бездумно махають мечем. У тебе в очах щось інше. Сумнів.
Кірон мовчав.
— Запам’ятай, хлопче, — продовжив старий, дивлячись у темряву міста, — у кожній війні є три сторони. Ті, хто при владі. Ті, хто хоче її забрати. І ті, хто просто хоче вижити.
Він глянув на Кірона.
— І поки перші двоє гризуться, треті завжди платять кров’ю.
Внизу, десь у глибині підземелля, глухо прогримів вибух.
Старий примружився.
— Схоже, твоя ніч ще далека від завершення, стражнику.
І вперше за довгий час Кірон відчув, що, можливо, у цій темряві з’явився не ворог… а союзник.

— Діду, як ви…
— Не “діду”, — різко перебив його старий. — Називай мене Мудрецем.
Кірон ледь усміхнувся.
— Добре… Мудрецю. Як ви сюди потрапили?
Старий зробив ковток із кухля й витер губи рукавом.
— Бо свободи хотів. І начхати мені на правила, які вигадують аристократи чи ще хтось при владі. Я хочу жити так, як сам вирішу. Спати там, де хочу. Говорити те, що думаю. І тут мене ніхто не чіпає.
Він знизав плечима.
— Хіба що інколи доводиться відстояти своє кулаками. Але це дрібниці. За свободу треба інколи битися.
Кірон задумливо нахилив голову.
— Але повстанці теж говорять про свободу…
Мудрець хмикнув.
— А в тебе, бачу, голова працює. Правильно сказав — говорять. А по факту? Уявімо, що вони переможуть. І що далі? Думаєш, вони роздадуть людям свободу? Ні. Вони просто замінять одних аристократів іншими.
Він похитав головою.
— І, може, нові будуть ще гірші. Бо зараз їм наобіцяли золоті гори. Вони вірять якомусь “рятівнику” з-за бугра, який сипле золотом і красивими словами.
Кірон напружився.
— Ви про людину в балахоні?
Мудрець тихо засміявся.
— Він не один. І золото йому явно дають не з повітря. Він тут чужий. Прийшлий. Питання лише в тому — кому вигідно розхитати це королівство?
Він задумливо подивився вдалечінь.
— Звідки в повстанців стільки золота? Зброя, припаси, підкуп… Вони розкидаються ним направо й наліво. І з’явилися “лідери” нізвідки. Думаєш, це випадковість?
Кірон повільно зробив ковток.
— Тобто… це все може бути спонсоровано іншими королівствами?
— Саме так, — кивнув Мудрець. — Ослабити вас зсередини дешевше, ніж воювати відкрито. Кров проллється — але не їхня.
Довго вони ще сиділи й говорили. Про владу. Про страх. Про те, як легко маніпулювати голодними й ображеними.
Нарешті Кірон підвівся, хитаючись.
— Мені треба йти. Поки я тут сиджу… там помирають мої друзі.
Мудрець уважно подивився на нього.
— Я підкажу тобі коротший шлях до верхнього рівня. Там є старий тунель, про який мало хто знає.
Він зітхнув.
— Шкода, що таких розумних співрозмовників важко знайти.
Кірон слабо всміхнувся.
Але Мудрець раптом став серйозним.
— Тільки подумай ще раз, хлопче. Чи варто це того — ризикувати життям? Ти вже й так, по суті, з того світу виліз.
Кірон глянув на темне місто внизу.
— Якщо я не піду — я вже не буду собою.
Мудрець довго дивився на нього… а потім кивнув.
— Тоді йди. Але тепер ти знаєш: ворог не завжди той, хто стоїть перед тобою з мечем.
І Кірон, стискаючи зуби від болю, рушив у темряву — вже не лише як стражник… а як людина, що почала бачити гру значно ширшу за одну війну.