Глава 25

Кірон бився до останнього подиху.
Меч у руці вже був важкий, мов із свинцю, пальці німіли, а легені пекли вогнем. Він відбивав удари, відштовхував ворогів, різав, де міг — не заради перемоги, а просто щоб ще кілька секунд стояти на ногах.
— Назад… — прошепотів він сам собі. — Ще крок… ще…
Та коло стискалося.
Зліва — удар. Справа — ніж ковзнув по броні.
Хтось схопив його за плащ.
Хтось штовхнув у спину.
Кірон розвернувся, вдарив навмання…
І в ту ж мить щось важке, тверде й холодне врізалося йому в потилицю.
Світ вибухнув білим світлом.
І зник.
Він прийшов до тями не відразу.
Спочатку був тільки біль — глухий, тиснучий, мов камінь усередині голови. Потім холод. Запах сирості. Метал.
Кірон повільно розплющив очі.
Перед ним — ґрати.
Товсті, чорні, з іржею в тріщинах.
Він лежав на кам’яній підлозі, зв’язаний. Плече нило, голова гуділа. Коли він спробував підвестись, світ хитнувся, але він усе ж сів, сперся спиною об холодну стіну.
Кірон підповз до ґрат і зазирнув назовні.
По той бік — широкий підземний коридор, освітлений тьмяними смолоскипами. Люди метушилися туди-сюди: повстанці. Деякі в обладунках гвардії, деякі в лахмітті, але всі — зі зброєю. Вони бігали, слухали накази, тягли ящики, когось кудись вели.
Посеред усього цього стояла фігура в темному плащі з глибоким капюшоном. Вона не кричала — говорила тихо, але так, що всі навколо слухалися без заперечень.
Кірон оглянувся.
Кам’яні стіни. Низька стеля. Краплі води стікали з тріщин. Повітря важке, підземне.
— Під землею… — прошепотів він.
Поступово до нього дійшло страшне:
Це не просто тюрма.
Це — лігво повстанців.
Їхній центр.
Кірон стиснув кулаки, наскільки дозволяли пута.
— Отже… я в їхніх руках… — тихо сказав він.
Він ще раз глянув крізь ґрати на фігуру в плащі.
І в серці з’явилось важке, холодне розуміння:
Вибратися звідси… буде майже неможливо.
Темрява підземелля дихала навколо нього.
А над містом, як він відчував, уже починалась зовсім інша ніч.

Кірон стиснув зуби й підвівся, наскільки дозволяли пута.
Сидіти й чекати, поки в місті гинуть стражники й мирні люди, він не міг. Не після всього, що вже сталося.
Він підійшов до ґрат і, зібравши весь подих у грудях, закричав:
— Ей! Ви! Чуєте мене?!
Голос відбився луною в кам’яних коридорах. Декілька повстанців обернулися. І та фігура в плащі теж зупинилася, ледь повернула голову, намагаючись зрозуміти, звідки шум.
Але до ґрат одразу підійшли двоє.
Один — кремезний, із перекошеним обличчям, другий — худий, із запалими очима. В руках у худого був старий, ржавий ніж.
— Чого волаєш? — прошипів перший. — Думаєш, тебе тут хтось рятуватиме?
Кірон підняв голову. В очах — вогонь, не страх.
Він плюнув йому просто в обличчя.
— Жалюгідний зраднику, — тихо, але чітко сказав він. — Ви всі — зграя виродків і бандитів. Не люди.
На мить стало тихо.
Потім їхні обличчя перекосилися від злості.
— Ах ти, падлюка…
Вони відчинили ґрати й увірвалися всередину.
Перший удар звалив Кірона на коліна.
Другий — у бік, так що він відчув, як з легенів вибило повітря.
Третій — у живіт. Світ знову почав плисти перед очима.
— Захотів здохнути?! — гаркнув кремезний і ще раз вдарив ногою.
Кірон не кричав. Він лише стиснув зуби, ковтаючи кров.
Тоді худий раптом зупинився й схопив напарника за плече.
— Стій.
Той злий, задиханий, обернувся.
— Що?!
— Його не можна вбивати, — тихо сказав худий. — Він… потрібен босу. Сам знаєш.
Кремезний ще секунду дивився на Кірона, ніби хотів добити просто зараз. Потім сплюнув на підлогу.
— Тьфу… Пощастило тобі, щеня.
Він нахилився й плюнув просто Кіронові в обличчя.
— Живи. Поки дозволяють.
Вони вийшли й грюкнули ґратами.
Кірон залишився лежати на холодному камені.
Тіло боліло так, що здавалося — кожен подих розриває його зсередини.
Але думка була ясна.
«Потрібен босу… Значить, я для них не просто в’язень.»
Він повільно підвів голову й знову глянув у темний коридор.
— То добре… — прошепотів Кірон крізь кров. — Значить, у мене ще є шанс.
І в темряві підземелля його очі світилися не страхом а холодною, впертою рішучістю.

Минуло кілька годин.
Біль притупився, перетворившись на глухий, важкий тягар у всьому тілі. Кірон лежав, дивлячись у стелю, коли почув знайомий скрегіт — ґрати повільно відчинилися.
Кроки. Спокійні. Впевнені.
У камеру зайшла та сама постать у плащі. Каптур був опущений, але обличчя все ще ховалося в тіні. Вона підійшла ближче й присіла навпроти нього.
— Здрастуй, маленький стражнику, — спокійно мовила постать.
Кірон повільно підвівся, сперся на стіну, тримаючи рівновагу.
— Ти тут головний? — хрипко запитав він.
Постать ледь усміхнулася.
— Ні. Ти помиляєшся. Я тут не головний.
Кірон насупився.
— Тоді хто вами командує? У вас же хтось має віддавати накази.
— Нами ніхто не командує, — відповів той. — Я лише кажу людям, які вирішили бути вільними від гніту влади, як діяти розумніше. А слухати мене чи ні — це їхній вибір.
Кірон гірко всміхнувся.
— Ви всього лиш жалюгідні повстанці. Хочете зробити всім ще гірше.
Постать тихо розсміялася.
— Ти ще малий. Багато чого не розумієш. Ми боремося за свободу. А тобі з дитинства запудрили голову про службу й відданість, змусили служити тиранії, поки прості люди страждають.
— Ти вважаєш життя в цьому місті стражданням? — різко спитав Кірон.
Постать нахилилася ближче.
— Ти знаєш, де ми зараз?
— Під землею. У вашому лігві, — відповів Кірон.
— Ти знову помиляєшся, — тихо сказав незнайомець. — Це не лігво. Це підземне місто. Те, що приховує справжнє обличчя твого “мирного” міста.
Він розвів руками, ніби показуючи навколо.
— Там, нагорі, — фасади, ринки, шоколад і сніг.
Тут — правда. Злидні, зрада, кров і страх. І все це — наслідок тієї самої влади, якій ти служиш.
Кірон мовчав, але в грудях у нього зростало напруження.
— А тепер скажи, маленький стражнику… — продовжив чоловік у плащі. — Ти справді думаєш, що стоїш по правильний бік цієї війни?