Глава 24

Старший повільно підняв руки, щоб Кірон бачив: він більше не чинить опору.
— Вибач… — хрипко сказав він. — Я не повірив, що ти командир. Але ти мене теж зрозумій: як тут повіриш, коли заходить якийсь на півголови нижчий хлопець і з порога заявляє, що він тут головний…
Кірон кілька секунд дивився на нього мовчки. Потім прибрав клинок від його горла й повільно опустив меч.
— Розумію, — коротко відповів він.
Він повернувся до решти.
— Ще хтось не вірить, що я тепер ваш командир?
У казармі стояла гробова тиша.
Хтось відвів очі.
Хтось напружено ковтнув.
Але ніхто не сказав ані слова.
— Добре, — сказав Кірон. — Збирайтесь. Я чекаю вас біля виходу.
Він розвернувся й вийшов надвір.
Холод одразу вдарив у лице. Сніг тихо сипався з неба, вкриваючи землю білою ковдрою. Кірон зупинився на сходах казарми, подивився на власні сліди й на те, як їх повільно засипає сніг.
Не хотів я бути злим командиром…
— подумав він.
Але, схоже, мені вже від цієї ролі не втекти.
Він стиснув руків’я меча й глибоко вдихнув морозне повітря.
Позаду вже чувся тупіт кроків — його група збиралась.
І тепер вони йшли за ним.

Кірон трохи зачекав, поки всі вийдуть з казарми. Один за одним хлопці ставали перед ним, ще збуджені, але вже мовчазні. Він показав рукою:
— В одну лінію. Шеренгою.
Вони швидко вишикувались. Десятеро. Усі молоді — від десяти до чотирнадцяти років, ще не до кінця зміцнілі, але вже з тими очима, в яких видно: життя їх рано змусило подорослішати.
Кірон пройшовся вздовж строю, дивлячись кожному в обличчя.
— По черзі. Коротко. Ім’я й навички. Без брехні і без прикрас. Мені треба знати, хто на що здатен.
Перший вийшов уперед худорлявий хлопець із чорним скуйовдженим волоссям і вічно насупленими бровами.
— Марек. Дванадцять. Добре бігаю. Лізу всюди. Можу пролізти туди, куди дорослий не влізе.
Другий — рудий, з ластовинням і широкою посмішкою, хоч очі тримав серйозно.
— Тіас. Одинадцять. Метко кидаю каміння й ножі. Батько вчив.
Третій — кремезніший за інших, з коротко підстриженим темним волоссям.
— Борн. Чотирнадцять. Сильний. Можу тягати важке й битися врукопаш.
Четвертий — блідий, із світлим волоссям і уважним поглядом.
— Ейр. Тринадцять. Добре запам’ятовую обличчя й місця. Можу стежити, щоб мене не помітили.
П’ятий — низенький, з хитро примруженими очима.
— Сел. Десять. Швидкий і тихий. Вночі мене майже не чути.
Шостий — худий, з подряпиною на щоці.
— Рен. Одинадцять. Вмію лазити по дахах. І стріляти з арбалета.
Сьомий — із темною шкірою та серйозним, дорослим виразом обличчя.
— Кай. Чотирнадцять. Бився на вулицях. Не боюся старших.
Восьмий — світлоокий, трохи згорблений.
— Лор. Дванадцять. Добре слухаю. Чую, коли хтось іде ще здалеку.
Дев’ятий — кучерявий, із завжди брудними руками.
— Фінн. Одинадцять. Вмію відкривати замки. Якщо є чим.
І останній — наймолодший, худенький, але з впертим поглядом.
— Нер. Десять. Можу передавати повідомлення. Швидко і непомітно.
Кірон уважно вислухав усіх, запам’ятовуючи не тільки слова, а й рухи, інтонації, погляди.
Потім він вийшов перед строєм.
— Добре. Тепер слухайте уважно.
Він зробив паузу, щоб усі дивилися тільки на нього.
— Ми стоїмо на порозі повстання. І якщо ворог вилізе зі своїх нір усі разом — місто може захлинутись кров’ю. Наше завдання — ослабити їх ще до того, як вони зберуться.
Він повів поглядом по шерензі.
— Якщо побачите когось, хто підбурює людей, шепоче про бунт, зброю, ненависть — не слухаєте. Не сперечаєтесь. Ви їх ловите. Швидко. Тихо. І приводите до мене.
Кірон стиснув кулак.
— Ми не герої. Ми — перша лінія. І від нас залежить, чи загориться місто.
Він кивнув у бік вулиці.
— Виступаємо. Далі накази — на місці.
Хлопці мовчки рушили за ним у засніжені провулки.
А Кірон ішов попереду, відчуваючи, як відповідальність лягає на плечі важче за будь-які обладунки.

Вони зайшли в район, який їм виділили для патруля. Старі кам’яні будинки стояли тут щільно, вулиці були вузькі, закручені, мов лабіринт. Сніг хрумтів під ногами, а з темних вікон за ними ніби стежили сотні очей.
Кірон зупинив групу.
— Слухаємо уважно. Працюємо парами. Ніхто не ходить сам.
Він почав швидко розподіляти:
— Марек і Сел — на дахах. Дивіться згори, передавайте, якщо щось дивне.
— Рен і Тіас — ліві провулки.
— Кай і Борн — зі мною, по центральній вулиці.
— Ейр і Лор — тримайтесь ближче до ринку, слухайте розмови.
— Фінн і Нер — біля складів. Там часто збираються всякі типи.
Всі кивнули і розійшлись.
Кірон ішов разом із Каем і Борном. Вони йшли мовчки, прислухаючись до кожного звуку. Час тягнувся повільно, поки раптом із темного провулка не вибігли Марек і Сел, тягнучи за собою чоловіка з накинутим на голову каптуром.
— Командире! — прошепотів Марек. — Ловили, як він людям шепотів про зброю й збір цієї ночі.
Кірон глянув на полоненого. Той тремтів, але мовчав.
— Добре. Ведіть його в табір. Передайте старшим стражникам. Хай допитають.
Він обернувся до Села:
— Ти з ними. Потім повернешся.
Вони зникли в снігу.
Не встиг Кірон видихнути, як із боку ринку з’явились Ейр і Лор — швидко, збуджено.
— Там… — задихався Лор. — На площі хтось говорить. Багато людей зібралось.
Кірон напружився.
— Ведіть.
Вони швидко вийшли на невелику площу. Там, на старому ящику, стояв чоловік у темному плащі. Голос у нього був гучний, впевнений, натовп навколо — десятки людей, і чоловіки, і жінки.
— Влада вже не ховається! — кричав оратор. — Вони змушують наших дітей убивати таких самих, як ми! Тих, хто просто хоче трохи свободи!
Кірон аж завмер.
«Дітей… убивати?..»
Він зробив крок уперед, хотів щось сказати, пояснити, але в цей момент оратор помітив його.
— Ось! — він ткнув пальцем у Кірона. — Ось один із них! Дивіться! Дитина зі зброєю! Вони вже використовують дітей проти вас!
У натовпі загуло. Хтось крикнув. Хтось вихопив ніж. Інший — палицю. Хтось уже тримав арбалет під плащем.
Кірон відчув, як холод пробіг по спині.
«Це пастка…»
Він зрозумів миттєво: все було підстроєно. Оратор чекав саме на нього. Йому був потрібен привід. І Кірон сам вийшов у центр цього приводу.
— Усі! — крикнув Кірон своїм. — До мене! Коло!
Але натовп уже зрушився. Люди сходилися, злі, налякані, розпалені словами.
І Кірон стояв посеред площі — хлопець зі стражницьким мечем у руці, серед десятків озброєних людей, які вже бачили в ньому не захисника, а ворога.
Перший камінь ударив поруч із його ногою.
Другий — по щиту Борна.
І тоді Кірон зрозумів:
це вже не патруль.
Це — початок повстання.