Глава 23

Кірон прийшов у табір стражі після вихідних — і з першого ж кроку відчув, що повітря тут стало важчим. Не тим холодним, зимовим — а напруженим, наче перед грозою. По дворі метушилися стражники, багато хто говорив пошепки, дехто нервово стискав зброю. І серед усього цього хаосу ходив Ардан — швидким кроком, з насупленими бровами, як людина, що намагається втримати розвалений світ голими руками.
Кірон підійшов ближче.
— Ардане… що сталося?
Той зупинився, повільно перевів погляд на хлопця. В очах — тривога, роздратування і ледь помітний страх, який він намагався приховати під жорсткою рішучістю.
— Кіроне… весь наш план накрився мідним тазом, — сказав він тихо, але кожне слово стрибало, мов оголене лезо. — Хтось викрав компромат на гвардію. Просто з мого тайника. А це… це було серце всього плану.
Кірон відчув, як всередині щось стиснулося.
— Викрали?.. Але як? Хто міг до нього дістатися?..
— Оце і є найстрашніше, — Ардан різко стискає кулаки. — Я не знаю. Це зробив не простий злодій. Хтось, хто точно знав, де шукати. Хтось, кому ми довіряли… або хто давно стежить за кожним нашим кроком.
Очевидно одне — комусь дуже не вигідно, щоб ми міняли голову гвардії… комусь дуже вигідно, щоб все залишилося як є.
Він коротко, утомлено видихнув.
— А це означає, що гвардія може виступити проти нас. І не просто як сила порядку — а як організована, зла, куплена армія. Якщо ще й військо нас не підтримає… — він замовк на мить, — тоді нам кінець.
Кірон відчув, як мороз ніби пробіг по спині. Місто… його сім’я… люди зверху, які спокійно гуляють, сміються, їдять шоколад, не знаючи, що під їх ногами готується ніж…
— Скільки у нас часу? — серйозно спитав він.
Ардан гірко скривився.
— Мало. Дуже мало. Вони вже готуються. Уже збирають людей. Уже нашіптують на вулицях про «справедливість», «волю», «звільнення від тиранів». Купують, обіцяють, залякують. І найстрашніше — багато хто вірить.
А магістрат… — він махнув рукою. — Враження, ніби вони сліпі й глухі. Або роблять вигляд. Чи, може, дехто з них теж у цій грі…
Він замовк. В таборі пролунав далекий свист — стражники знову кудись бігли. Вітер приніс запах холодного снігу і металу.
— Якщо ми не завадимо їм зараз, — тихо додав Ардан, — місто проллється кров’ю. І ніхто вже не згадає, хто був «правим», а хто «винним». Буде просто різня.
Кірон стояв мовчки, але в його очах загорівся той самий твердий вогонь, який Ардан колись побачив у його батька. Він розумів — гра закінчилася. Починається війна, про яку Ардан попереджав.
І тепер відступати нікуди.

Ардан кілька секунд мовчки дивився на Кірона, ніби зважував не лише слова, а й долю. Потім зробив крок ближче і заговорив тихо, але твердо — так, як говорять лише тоді, коли рішення вже прийняте.
— Кіроне, ти один з небагатьох, кому я можу довіряти беззастережно. Ти вже, по суті, стражник… але ми обидва розуміємо, як на це дивляться інші. Через твій вік більшість новачків вважає, що тебе поставили не за заслуги, а через кумівство. Або за чиїсь гроші.
Він злегка скривився.
— Їм простіше так думати, ніж визнати, що хтось молодший може бути кращим за них.
Ардан випрямився, і в його голосі з’явилася сталь.
— Тому я хочу, щоб ти довів своє майстерство не словами, а справою. Від цієї миті ти — командир першої групи новачків. Ти береш людей і ведеш їх у патруль. Ваше завдання — перехоплювати заколотників поодинці, поки вони не встигли зібратися разом і перетворитися на силу.
Кірон на мить отетерів.
— Командиром?.. — він ковтнув. — Ардане… дякую за таку честь, але… я боюся, що не впораюся. Якщо я помилюся — постраждають люди.
Ардан уважно подивився йому просто в очі. Без гніву. Без іронії. Лише впевненість.
— Саме тому я й обрав тебе. Той, хто боїться помилитися, думає про інших. А не про власне его.
Він поклав руку Кірону на плече.
— Я вірю в тебе. Ти впораєшся. Не тому, що ти бездоганний, а тому, що ти навчаєшся і не здаєшся. І ти маєш з чогось почати.
Ардан витягнув з-під плаща згорнутий пергамент, скріплений печаткою. Простягнув його Кірону.
— Тримай. Це наказ, підписаний мною. З печаткою. Він закриє роти тим, хто не захоче тебе слухати. А якщо хтось усе ж вирішить перевірити твою владу… — він ледь усміхнувся кутиком губ, — значить, ти матимеш нагоду довести її на ділі.
Кірон прийняв пергамент. Він був теплий — чи то від рук Ардана, чи то від відповідальності, що впала на його плечі. У цей момент хлопець чітко зрозумів: це вже не тренування, не показові бої і не патрулі «для галочки».
Це — перший справжній крок у війну за місто.

Кірон міцніше стиснув пергамент у руці й тихо, але щиро сказав:
— Я постараюся зробити все, що в моїх силах.
Ардан одразу ж похитав головою.
— Ні. Так не годиться. Будь упевненішим. Якщо ти сам у себе не віриш — у тебе не повірить ніхто.
Ці слова вдарили точніше за будь-який меч. Кірон на мить розгубився, відчув, як у грудях піднімається важке хвилювання. Він глибоко вдихнув, повільно видихнув, вирівняв спину. Страх нікуди не зник, але він перестав керувати ним.
— Виконаю ваш наказ з честю, — твердо сказав він.
Ардан схвально кивнув.
— Ось так значно краще. Іди. У нас обох ще купа роботи.
Казарми зустріли Кірона знайомим запахом дерева, поту й металу. Усередині було гамірно: його група новачків безсоромно байдикувала — хтось сидів на ліжку, хтось грався ременями від обладунків, хтось жбурляв у стіну кісточки.
— Ну й де ж наш командир? — почувся голос.
— Кажуть, має бути хтось дорослий, — підхопив інший. — Сильний. Бувалий.
— Ага, такий, що одним поглядом вбиває, — зареготав третій.
Кірон зупинився на порозі. На мить захотілося розвернутися й піти. Але він знову згадав слова Ардана. Вдих. Видих. Крок уперед.
— Усі до мене, — чітко сказав він. — Я ваш новий командир. Шикуватися. Нам час висуватися.
На кілька секунд у казармах запала тиша. А потім…
— АХАХАХА!
— Це що, жарт?
— Та це ж той хлопчак!
Сміх прокотився приміщенням, гучний і злий. Хтось плеснув у долоні, хтось витер сльози з очей.
— Серйозно? — глузливо кинув один з новачків. — Це ти нами командуватимеш?
Кірон стояв нерухомо. Він відчував, як палають щоки, як серце б’ється десь у горлі. Але він не відвів погляду.
— Смійтеся, — спокійно сказав він. — Але наказ залишається наказом. Через хвилину ви або стоїте в строю, або я відзначу, хто відмовився його виконувати.
Він повільно розгорнув пергамент, щоб усі бачили печатку Ардана.
— І повірте, Ардану дуже не сподобається дізнатися, хто вирішив посміятися замість служби.
Сміх почав стихати. Хтось перестав усміхатися, хтось нервово ковтнув. Вперше вони подивилися на Кірона не як на жарт — а як на проблему.
І як на командира, якого ще належало перевірити.