Ліанна

З темного, вузького провулка, де світло ліхтарів ледь торкалося кам’яних стін, Ліанна стояла нерухомо, сховавшись у тіні, наче привид серед холодної ночі. Вітер тихо перебирав краї її плаща, а сніг безшумно падав згори, потрохи накриваючи мертво-спокійний камінь блідою ковдрою. Перед нею розгорталася зовсім інша картина — тепла, жива, несправедливо недосяжна.
На ринку сміялася і гуляла сім’я. Вони куштували щось незвичне, дивувались, сперечалися, жартували… і в кожному їхньому русі відчувалася близькість. Ліанна бачила, як хлопець тримає в руці темний шматочок — той самий рідкісний шоколад, що зараз збуджував півміста, — і як його очі на мить наповнюються дитячим щастям. Батько сміявся, мати ніжно похитувала головою, старші брати жартували один з одного, і це було так просто. Так буденно. Так болісно нездійсненно для неї.
— Як же… хотіла б я теж… — ледве чутно прошепотіла Ліанна, і голос її зламався, мов крихкий лід.
В грудях стислося. В пам’яті спалахнули образи — сміх, що давно стих; руки, що більше не обіймуть; дім, якого вже не існує. Вона відвела погляд, ніби не мала права дивитися на чуже щастя. На мить здалося, що якби вона зробила крок уперед, простягнула руку — все могло б бути інакше. Але ні. Для неї світ давно пішов іншим шляхом.
Ліанна тихо натягнула капюшон нижче на обличчя, приховуючи погляд. Сніг упав на її вії, розтанув теплими краплями — не зрозумієш, це сніг чи сльоза. Вона обернулася, відступаючи назад у глибину провулка, де морок ставав густішим, мов затягував її в себе. Кроки її були майже безшумними, впевненими, звичними — так ходить людина, яка давно навчилася жити в тіні.
Там, у кінці провулка, між старими кам’яними стінами, ледь помітна, як шрам на шкірі міста, була кришка зношеного залізного люка. Ліанна оглянулася в останній раз — ринок шумів десь далеко, голоси лунали приглушено, ніби з іншого світу. Вона вдихнула холодне повітря, зібралася, потім упевненим рухом відкрила люк. Усередині — темрява і сходи, що вели вниз, у холодну безвихідь. Вона спустилася, кришка тихо зачинилася над її головою, відрізаючи останній промінь денного життя.
Під ногами розтягнувся довгий підземний тунель. Кам’яні стіни покриті вологою, ліхтарі, встановлені рідко, давали тьмяне жовте світло. Тут пахло землею, старим залізом і затхлим повітрям. Але для Ліанни це було звично. Це був її шлях. Її дім. Її тінь.
Вона йшла вперед, її кроки відлунювали холодним дрожем по тунелю, а попереду поволі відкривався інший світ — прихований від очей, такий самий реальний, як і той, що згори. Підземне місто. Там, де живуть ті, кого не побачиш на святкових ринках. Ті, про кого не згадують у світлих розмовах. Ті, хто, мов Ліанна, давно перестав мріяти… і водночас не зміг остаточно перестати.

Ліанна йшла далі глибше в серце підземного міста, і з кожним кроком повітря ставало важчим, густішим, ніби сам цей світ давив на груди. Вузькі, криві вулички тут були схожі на нутрощі величезного мертвого звіра — темні, вологі, повні гнилі й тиші, що зрідка проривалася хрипами, плачем або злим сміхом.
Під ногами траплялися тіла. Хтось лежав, притиснувшись до холодної стіни, важко дихаючи, зі скляними очима, що вже не бачили нічого. У когось на руці чорніли сліди ін’єкцій — місцевої отрути, дешевої, але надто міцної, щоб відпускати. Далі — чоловік із діркою в грудях, закривавленим одягом і порожнім поглядом, немов смерть давно забрала душу, але тіло забуло впасти. Тут такі картини були не трагедією — звичним фоном життя. Ніхто не кричав, не біг на допомогу. У цьому місті давно перестали рятувати.
Ліанна обережно переступала через них, ні на мить не зупиняючись. Обкрадати? Не було сенсу. З цих людей все давно вкрали — гроші, волю, майбутнє. Залишились лише оболонки.
Вона минала темні закутки, де в тіні сиділи мовчазні групи, переглядаючися, наче вовки, готові кинутися будь-якої миті. Вдалині лунав стук — хтось працював молотком у підпільній майстерні, а поруч тягнувся запах дешевого алкоголю, крові і гнилих овочів, що продавалися за копійки тим, хто ще тримався за життя.
Нарешті тунель розширився, і перед очима відкрився справжній мурашник — Чорний ринок. Повна протилежність того, світлого, шумного ринку нагорі. Тут панувала інша метушня: приглушені голоси, нервові погляди, стискання прихованих кинджалів. Ліхтарі висіли високо під склепінням печери, розкидаючи брудно-жовте світло на лавки й шатра, де продавалося все — від вкраденої зброї до заборонених артефактів, від сумнівних ліків до рабської праці. Десь торгували тілом, десь — інформацією, а подекуди й самими людськими долями.
Скеляна стеля нависала над усім цим, ніби готова завалитися. Ніхто не знав, хто першим оселився тут і коли саме виникло це місто. Легенди різнилися: хтось казав — злочинці-засновники, хтось — вигнані маги, хтось — божевільні алхіміки. Та істина нікого вже не хвилювала. Важливо одне — ця темрява стала домом для тих, кому зверху місця не було.
Ліанна впевнено йшла між рядами. Торговці впізнавали її, дехто мовчки кивав, інші — з підозрою проводжали поглядом. Вона підійшла до похмурого прилавка, де сидів товстий чоловік із різким, як лезо, поглядом. Він поклав руки на стіл, мов охороняючи невидимий скарб.
Ліанна без слів витягла зі свого плаща акуратно складені папери й кинула їх перед ним.
— Ось документи, які ти просив.
Торговець недовірливо прищурився, розгорнув перші сторінки. Його брови повільно поповзли догори. Він провів пальцем по печатці, перевірив водяний знак, підніс лист до ліхтаря, перечитав кілька рядків… Потім ще раз. Його насторожене обличчя змінилося на здивоване, а тоді — на збуджено-задоволене.
— Та я… досі не можу збагнути, — пробурмотів він, уже не стримуючи емоцій. — Як ти це дістаєш? Ти їх крадеш чи так майстерно підробляєш, що навіть моє око нічого не бачить? Я двадцять років з липовими бумагами працюю, але це… це ніби справжні!
Він різко вдарив долонею по столу, ніби ставлячи крапку самим фактом її таланту, й кинув їй важкий мішечок. Всередині приємно дзенькнули монети.
— Тримай. Заробила. Поки роботи для тебе нема — приходь іншим разом. Ти мені ще знадобишся.
Ліанна ловко схопила мішечок, перевірила на вазі, але навіть не заглядала всередину. Вона коротко кивнула — без подяки, без зайвих слів. Тут слова не мали значення. Тут цінували дії.
Повернувшись, вона зникла в натовпі чорного ринку, ніби тінь, що розчинилася серед інших тіней… і десь глибоко в грудях знову стиснулося — бо в кишені в неї тепер був метал, а в душі не було нічого, окрім порожнечі й невідворотності шляху, яким вона йшла.