Глава 22

Кірон повернувся додому, і, тільки ступивши за поріг, відчув себе ніби зняв невидимий військовий плащ, під яким тримав усю напругу останніх днів. У домі було тепло, від печі тягнувся знайомий запах дров і трохи — випічки. Де-не-де тихо потріскували балки, а вікна відбивали білий холодний блиск першого снігу.
Батько сидів за столом, щось майстрував, але, побачивши сина, підвів погляд.
Тільки побачивши вираз обличчя Кірона, він зрозумів — це не просто звіт, не чергова буденна подія. Тут щось куди серйозніше.
Кірон розповідав довго й без прикрас. Про бар. Про підозри. Про той тиск, що насувається на місто. Про Ардана і його плани. Про майбутні рішення магістрату і про те, що на карту поставлено занадто багато.
Батько вже давно перестав перебивати. Лише мовчки слухав, повільно стискаючи пальцями край столу. І коли Кірон закінчив, він на мить прикрив очі, зібрав думки — і тільки тоді заговорив:
— Добре… — голос був тихим, але важким. — Якщо Ардан взявся за це, значить, він бачить далі, ніж більшість у цьому місті. Це мене трохи заспокоює. Наше діло — підтримати його. А там… як буде, так і приймемо.
Він сумно посміхнувся.
— Хватить на сьогодні про роботу. — Нарешті батько легко поплескав сина по плечу. — Нам усім треба відпочити. Бо, відчуваю, скоро такої можливості в мене взагалі може не бути… особливо перший час.
У цю хвилину двері рвучко відчинилися, і в кімнату ввалився Леонард, старший брат. Щоки червоні, плечі в снігу, дихає важко, але гордо:
— Батьку! Все, я закінчив відкидати сніг! Двір чистий!
Батько хмикнув, скинув напруженість і вперше за вечір щиро засміявся:
— Молодець! Ну що… давайте всі разом вийдемо. Поки сніг свіжий, поки день тихий, чого сидіти вдома?
Потім він озирнувся на Кірона:
— Піди, поклич маму. Скажи, хай збирається — підемо прогуляємося всією родиною. Бо хто зна… коли ще так вийде.
Кірон кивнув і майже одразу кинувся в іншу кімнату. Мама стояла біля шафи, складала якісь речі. Він коротко все пояснив. Спершу вона здивовано зупинилася, а потім її обличчя стало теплим і м’яким.
— Раз так… тоді, звичайно, йдемо. — Вона посміхнулася. — Давно нам такої прогулянки не вистачало.
Кірон швидко повернувся у свою кімнату, почав одягатися: теплий плащ, шарф, рукавиці, плащ стража він свідомо залишив — сьогодні він не воїн, сьогодні він просто син. Через короткий час вони всі вже стояли перед домом, ховаючись у теплі шапок і капюшонів.
Повітря було морозним, але світлим. Сніг тихо хрумтів під ногами. Місто виглядало майже казковим — без метушні, з білими дахами, з легким димком над труба́ми.
— Ну що, — сказав батько, розводячи руками. — Підемо витягнемо Лукаса хоч на день з кузні. А то він там з тими молотами скоро зростеться.
Леонард розсміявся, мама тільки зітхнула з теплою ніжністю, а Кірон відчув, як у грудях розлилося якесь затишне тепло. Мить простого щастя, яке так рідко трапляється перед бурею.
І так вони — усі разом, як справжня родина, — вирушили крізь тихі, засніжені вулиці до кузні, де Лукас, середній брат, навчався майстерності… не підозрюючи, що цей день може стати одним із останніх настільки мирних днів у їхньому житті.

Коли вони дійшли до кузні, великих клубів диму вже не було — ковадло давно мовчало, тільки легкий запах гарячого металу ще тримався в повітрі. Двері рипнули, і сім’я зайшла всередину. Всюди було тихо, незвично для цього місця: пусті полиці, складені інструменти… і тільки один знайомий силует.
Лукас сидів за стійкою, сперся ліктем, а голову тримав на руці. Він боролся зі сном, але програвав. Тільки двері грюкнули — він стрепенувся, мало зі стільця не впав.
— А! — він різко піднявся, очі засяяли. — Ви чого тут?
Батько підійшов перший, обняв сина, по плечі його поплескав. Потім підійшли й інші — і кузня одразу ожила сміхом і теплом.
— Ми тут, — сказав батько з легкою посмішкою. — Думали, може, заберемо тебе на день… чи навіть на кілька. Підемо всі разом, погуляємо, як сім’я.
Лукас тільки цього й чекав. В очах блиснула радість.
— Зараз, — сказав він без роздумів. — Піду до майстра. Якщо повезе — відпустить.
Він зник десь у глибині кузні. Почулося глухе бурмотіння, голос старого майстра, а потім — короткий сміх. Минуло лише кілька хвилин, і Лукас уже повертався.
— На цілий тиждень відпустив! — гордо оголосив він. — Сказав, що зараз клієнтів майже немає, а я тут тільки стіни грію.
— Ну й прекрасно, — сказав батько і, вперше за довгий час, виглядав по-справжньому щасливим. — Тоді — вперед!
Місто зустріло їх легким морозцем і повільним, тихим снігопадом. Білий пухлявий килим уже ліг на бруківку, під ногами м’яко хрустів. Вулиці були мирні, повільні, і здавалося — ніби всі проблеми десь далеко й не існують.
Вони йшли, говорили, сміялися — наче знову стали просто родиною, а не людьми, втягнутими у справи міста й тіней.
Через якийсь час Лукас, ідучи поруч із Кіроном, тихенько набрав у долоню снігу, підморгнув йому змовницьки. Кірон тільки встиг скривити посмішку — і вже здогадався, що буде далі.
Батько це помітив краєм ока, але тільки схрестив руки і… дозволив. Він теж хотів цього — простоти, дитячої дурниці, хай навіть короткої.
Лукас різко рвонув уперед.
— Леонарде! — гукнув братові.
Той тільки обернувся — і якраз у цей момент Лукас вправно засунув йому повну жменю холодного снігу… прямо за комір.
— А-А-А! — Леонард аж підстрибнув. — Ти що робиш, ідіоте?!
Він різко нахилився, витягаючи сніг за сорочки, а Лукас реготав так, що ледве стояв на ногах.
— Ха-ха! Зате прокинувся! — задоволено випалив він.
Замість вибачення Леонард нахапав снігу і почав кидати в брата. Але коли Лукас ухилився — біла грудка полетіла в інший бік… і врізалась прямо в батьків тулуб.
Тиша на секунду.
Батько повільно подивився вниз на мокру пляму… потім підняв погляд.
— Ага… — тихо сказав він. — Значить, війна.
І вже через мить він сам нахилявся до снігу й запускав у синів цілими пригоршнями. Лукас верещав від сміху, Леонард уже не злився, а просто мстився з азартом. Кірон теж не витримав — сміх вирвався сам, і він кинувся в цю безглузду, але таку живу битву.
Сніг летів звідусіль. Хтось кричав, хтось сміявся, хтось ковзався і падав у кучугури, а потім знову вставав, ще щасливіший, ніж до того.
Мати спершу тільки здивовано дивилася, потім зачепили й її — сніжка просвистіла біля плеча.
— Тільки не в мене! — вона різко сховалася за батьком, притулившись, сміючись і роблячи вигляд, що страшенно ображена. — Ви змовились усі проти мене!
— Я тебе прикрию! — урочисто сказав батько, розставивши руки, ніби справжній щит.
І в цю мить вони всі були не воїнами, не частиною боротьби за місто, не людьми, на плечі яких лягла тінь майбутньої війни.
Вони були просто родиною.