Глава 21

Кірон ішов крізь місто, і кожен його крок лунав тихо, глухо, немов заглушений м’яким покривалом, яке вже починало стелитися по землі. Вулиці спорожніли — ні сміху, ні голосів, ні навіть далекого гуркоту возів. Лише холодний вітер зрідка торкався будинків, шелестів по дахах і гнав перед собою сніжні пластівці, що все густіше падали з неба.
Будинки, ліхтарі, лавки, кам’яні дороги — все повільно вкривалося білою тишею. Здавалося, місто засинало. Але це був не звичайний зимовий сон — скоріше завмерле очікування, ніби саме каміння знало, що скоро щось зміниться.
Кірон ішов мовчки, заглиблений у думки. Кожне слово Ліанни, кожен її погляд, її напружений голос — все знову й знову виникало перед очима. “Тут для тебе дуже небезпечно… йди… якнайшвидше…” Чому? Що саме має статись? І чому вона сказала “вибач за те, що було і буде”?
Це гризло зсередини.
Коли він нарешті дійшов до входу в табір, сніг уже покрив ворота білою тонкою ковдрою. Під ліхтарем стояли ті ж двоє вчорашніх стражників. Вони виглядали втомленими, але настороженими — час зараз не дозволяв розслаблятися навіть уночі.
— Опять по порученію Ардана ходив? — буркнув один, придивляючись до Кірона.
— Так, — коротко відповів Кірон, навіть не зупиняючись. Він не мав ні сил, ні бажання пояснювати більше.
Він уже майже пройшов повз, коли другий стражник гукнув йому навздогін:
— Якщо шо, Ардана зараз немає. Він повернеться тільки завтра!
Кірон трохи сповільнив крок, ледь помітно кивнув:
— Добре.
В його голосі не було здивування. Навпаки, в душі з’явилося дивне полегшення — буде час трохи осмислити все самому, перш ніж говорити з командиром.
Пройшовши територією табору, він відчув знайомий запах диму від вогнищ, слабке човгання чергових стражників та приглушені розмови тих, хто ще не спав. Але навіть тут панувала якась холодна напруга, немов сам табір відчував той самий невидимий тиск, який навис над містом.
Кірон зайшов у казарми.
Тепліше, темніше, тихіше.
Хтось уже спав, хтось перевертався на лежаку, іноді чувся приглушений кашель або сонне бурмотіння.
Він мовчки скинув плащ, сів на своє місце, провів рукою по волоссю, на якому ще відчувалася холодна волога снігу. Тіло вимагало відпочинку, а думки ще довго не хотіли стихати… але зрештою втома взяла своє.
Ліг. Заплющив очі.
За вікнами тихо падав сніг.
І з кожним новим пластівцем здавалось, що ніч ховає місто під білим покривалом — не для краси.
А щоб сховати його перед тим, що скоро настане.

Кірон прокинувся різко — не від тиші ранку, а від гучного, владного голосу, що розрізав сон, мов меч.
— Новачки, підйом! — голос Ардана гримів по всій казармі, відбиваючись від стін. — Сон закінчився! Вчора ви непогано попрацювали, тож сьогодні до обіду можете бути вільні. Потім прийдуть інші, а поки що — хто вже живий, можете збиратися!
Казарма заворушилася. Хтось у паніці натягував чоботи задом наперед, хтось бурмотів прокльони, а хтось сміявся, ледве тримаючись на ногах після безсонної ночі.
Ардан, швидко ковзнувши поглядом по всіх, махнув рукою:
— Кірон, зі мною.
Він навіть не пояснював — було зрозуміло, що справа важлива.
Кірон швидко одягнувся, кинув через плече плащ і майже бігом наздогнав його.
Кабінет Ардана зустрів їх тишею і холодним світлом ранку. Командир навіть не обернувся одразу, а лише відкрив одну з шухляд, дістав книгу — ту саму.
Ту, яку Кірон знайшов.
— Пам’ятаєш її? — Ардан поклав том на стіл так, ніби торкався чогось небезпечного. — Я думав, це просто черговий маревний трактат. Але… ні. Вона дивна. Повністю заповнена ритуалами. Магією. Символами, яких я раніше не бачив.
Він перевернув кілька сторінок.
Папір темний, чорнило ніби в’їлося в нього, а букви місцями нагадували не письмо — а живі лінії, що могли ворухнутися, варто лише на них подивитися довше.
— І крім усього цього… — Ардан важко видихнув. — Там йдеться про якогось… темного бога. Про того, хто відкриє портал. Хто випустить у цей світ демонів. Про те, що всі, хто не скориться — загинуть. А ті, хто схилиться — стануть його слугами.
Він закрив книгу з глухим стуком.
— Чистої води маячня, правда?
Його погляд ковзнув на Кірона. Той кивнув.
— Так і виглядає… бред.
— От і я так думаю, — проте по голосу було чути: Ардан сумнівається. — Але знаєш, що мені не подобається? Ця писанина занадто структурована, занадто продумана. І занадто… небезпечна. Я хочу передати книгу магам. Вони вивчатимуть ритуали, символи, перевіряють — чи це просто фанатична писанина, чи тут щось більше. Побачимо, що вони скажуть.
Він обійшов стіл, опустився у своє крісло, рухом руки показавши Кірону сідати навпроти.
— Сідай. — Голос став спокійнішим, але серйозним. — Є ще дещо, про що нам треба поговорити. І я хочу знати твій погляд… без прикрас.
За вікном сніг продовжував тихо падати.
Місто все ще було укутане білою тишею.
Ніби світ сам затримав подих — очікуючи, що буде далі.

Кірон коротко кивнув, підсунувшись ближче до столу, а Ардан на мить замовк, наче збирав думки, і тоді повільно заговорив:
— Я давно думаю над одним кроком… і, чесно кажучи, тепер він здається мені не просто правильним — необхідним. Я хочу висунути твого батька на пост глави міської гвардії. — Він говорив спокійно, але в голосі відчувалася тверда рішучість. — Там уже давно потрібні зміни. Порядок. Залізна дисципліна. А твій батько — саме така людина, яка може це зробити.
Кірон відчув, як серце різко вдарило в груди. Здивування — гордість — тривога. Все змішалося.
— Я… — він зробив вдих. — Думаю, він чудово впорається. Він завжди був справжнім стражем і ніколи не кидав свої обов’язки. Якщо хтось і здатний навести порядок — то саме він.
Ардан ледве помітно усміхнувся.
— Я теж так думаю. — Потім усмішка зникла, поступившись суворій серйозності. — Але не все так просто. Більшість теперішньої гвардії… занадто віддані своїм теперішнім «хазяям». Вони бояться втратити свої тіньові прибутки, привілеї, недоторканість. І якщо ми спробуємо змінити керівництво — вони можуть виступити проти. І тоді нам доведеться… — він зупинився, важко видихнув. — Втрутитись силою. А цього б дуже не хотілося.
Кірон мовчав. Він чудово розумів, що це означає. Перші серйозні потрясіння в самому серці міста. Конфлікт не з ворогом — а з тими, хто мав би захищати.
— Але, сподіваюся, — продовжив Ардан, — до цього не дійде. Бо в мене достатньо доказів їхньої корумпованості, недбалості, нездатності виконувати свої обов’язки. Особливо після того, як ми, не будучи їх структурою, почали виконувати їхню роботу краще за них.
Він втомлено провів долонею по обличчю.
— Побачимо, як відреагує рада магістрату… і місто.
Він хитнув головою, ніби відганяючи важкі думки.
— Ладно. Досить про це. Давай краще повернемось до вчорашнього. Розказуй все. До найдрібніших деталей.
Кірон почав спокійно, але з кожним словом його голос ставав серйознішим. Як зайшов у бар. Як люди там поводилися. Як обличчя були інші, але атмосфера — гнітюча. Наче всі чекали сигналу. Наче щось мало статися. Як по шкірі біг холод, хоча ніби нічого не траплялося. Як внутрішній інстинкт кричав — не залишайся.
— Тому я вирішив піти, — закінчив він. — Було… погане відчуття. Як перед бурею.
Ардан мовчав кілька секунд, втупившись поглядом у стіл. Потім повільно кивнув.
— Правильно зробив. — В голосі прозвучало не просто схвалення — а полегшення. — Це означає, що там був хтось важливий. Настільки важливий, що заради нього підняли рівень безпеки. І це… дуже цінна інформація.
Він підняв очі, дивлячись прямо в Кірона.
— Ти зараз — ключова частина всього цього. І мені здається… ми вже на порозі чогось великого. І дуже небезпечного.
За вікном тихо падав сніг, але тепер він здавався не просто красивим — а холодним передвісником майбутніх подій.