Глава 20

Темрява повільно, але впевнено опускалася на місто, ковтаючи вулиці, дахи й провулки. Ліхтарі спалахували один за одним, відкидаючи жовте, тремтливе світло на мокрий камінь бруківки.
Кірон рухався тихо, без поспіху, зливаючись із ніччю, наче тінь серед інших тіней.
Він зупинився перед непримітними дверима в стіні старого будинку. Двічі постукав. Пауза. Ще раз — коротко.
— Пароль, — глухо озвався голос із-за дверей.
— Голуб, — спокійно відповів Кірон.
Засув клацнув, і двері відчинилися. Усередині його зустріло знайоме тепло, запах дешевого алкоголю, диму й чогось пряного. Гомін голосів накочувався хвилями — сміх, лайка, приглушені розмови.
Кірон не затримувався біля входу. Він швидко пройшов углиб залу й зайняв своє укромне місце — темний кут, з якого добре було видно майже все приміщення, але сам він залишався малопомітним.
Сів. Спершу просто слухав.
Загалом усе виглядало майже так само, як і вчора:
ті ж приглушені голоси,
ті ж підозрілі типи,
ті ж люди, що приходили й ішли, не привертаючи зайвої уваги.
Тільки обличчя були інші.
Кірон швидко це помітив. Нові люди. Більше чужих, менше знайомих. Дехто тримався занадто обережно, дехто — навпаки, поводився так, ніби це місце вже давно належало йому.
І ще щось.
Він відчув це не одразу, а скоріше інстинктом — як холод уздовж хребта.
Щось було не так.
Рухи. Погляди. Те, як деякі люди майже не пили, зате уважно стежили за залом. Те, як офіціантка, проходячи повз певні столи, ледь помітно кивала. Те, як біля стіни стояли двоє, які нібито розмовляли, але насправді більше слухали, ніж говорили.
І найголовніше — це тривало вже не першу хвилину.
Кірон усвідомив: він помітив це не одразу саме тому, що все виглядало занадто звично. Надто спокійно. Надто впорядковано для місця, де завжди панував хаос.
Це був не просто бар.
Це було місце збору.
І хтось тут явно чекав.

Офіціантка з’явилась поруч майже безшумно, ніби виросла з тіні.
— Будеш щось замовляти? — спитала вона буденно, але її погляд на мить ковзнув не по столу, а по його руках.
Кірон не став зволікати.
— Як завжди. І випити щось не дуже міцне.
Вона кивнула, нічого не перепитуючи, і зникла між столами.
Час тягнувся повільно, липко. Кірон сидів, роблячи вигляд, що просто відпочиває, але всередині все було напружене, мов тятива.
Його внутрішнє чуття кричало: щось тут не так. Не сварка, не облави — очікування. Ніби всі знали, що має щось статися, але ще не настав момент.
Він подумав піти.
Але одразу ж зрозумів:
піти, нічого не замовивши й не випивши — це ще підозріліше, ніж залишитись.
Ззовні все виглядало звично: сміх, брязкіт кухлів, хтось голосно сперечався.
Та тепер Кірон уже бачив інше:
як люди сидять спиною до стін,
як деякі столи стоять занадто далеко одне від одного,
як біля виходів з’явилося більше «випадкових» відвідувачів.
Вони готувались.
І саме в цю мить він помітив рух збоку.
До його столу наближалась невисока постать у темному плащі з капюшоном. Кроки були тихі, впевнені. Не хитались, не вагались.
Кірон напружився миттєво. Плечі трохи опустились, рука ледь змістилась — так, щоб у разі чого зірватися першому. Він уже прикидав, куди бити, якщо це пастка.
Але постать не нападала.
Вона просто взяла стілець із сусіднього столу.
Посунула його.
Сіла навпроти Кірона.
— Давно не бачились, Кіроне, — спокійно сказала вона.
Його серце пропустило удар.
Цей голос…
Він був знайомий. Дуже знайомий. Не з бару. Не з вулиці.
Глибший. Стриманий. Такий, який не забувають.
Кірон повільно підняв очі, вдивляючись у тінь під капюшоном.
У голові одна за одною спалахували імена, обличчя, спогади.
— …це жарт? — тихо сказав він. — Чи мені вже починає здаватися?
Постать ледь нахилила голову, ніби всміхнулась у темряві.
— Ні, — відповів голос. — Тобі не здається.
І повір… я теж не думав, що зустріну тебе саме тут.

Таємнича постать повільно підняла руки до капюшона. Тканина м’яко зісковзнула назад — і тіні відступили.
Перед Кіроном сиділа Ліанна.
Її погляд був зовсім не таким, як раніше — не теплим, не пустотливим. У ньому тепер була важкість, ніби за цей час вона бачила те, про що звичайні люди краще ніколи не дізнатися. Вона виглядала дорослішою, стриманішою, але в глибині очей тліла та сама іскра, яку він пам’ятав.
— Якби ти знав, — тихо сказала вона, не даючи йому навіть здивовано видихнути. — Якби ти знав, як сильно я зараз хочу поговорити з тобою про все. Просто сісти, нормально… по-людськи. Спитати, що з тобою. Розказати, що зі мною. Узнати, чому ти тут…
Вона нервово стиснула кулаки на колінах.
— Але ти не можеш залишатися тут, — голос став твердішим. — І навіть у місті тобі лишатися не можна. Прошу. Іди звідси. Якнайшвидше. Забери батька і всіх, хто тобі дорогий. Цей город… скоро перестане бути безпечним. Те, що зараз здається просто напругою, — це тільки тиша перед бурею. А коли вона почнеться… буде вже пізно.
Кірон відчув, як усередині все похололо. Але відповів без вагань:
— Навіть якби я міг утекти… я б цього не зробив.
І тим більше — зараз.
На мить між ними повисла тиша. Ліанна подивилася на нього довше, ніж мала б. Потім ледь всміхнулась гірко.
— Я й не чекала від тебе іншої відповіді, — сказала вона. — Ти завжди був впертий. І… занадто правильний.
Вона видихнула — довго, важко, ніби всередині щось стискалось.
— Вибач, Кіроне.
Він нахмурився.
— За що?
Вона відвела погляд убік.
— За… те, що було.
І за те, що буде.
Її голос став ніби чужим — безнадійним. Вона різко підвелася.
— Ліанно, підожди! — Кірон також схопився, руку простягнув уперед.
— В мене немає іншого вибору, — сказала вона тихо, навіть не обернувшись. — Я… не можу зробити інакше.
Вона знову глибоко натягнула капюшон, ховаючи обличчя, і пішла крізь бар упевненим кроком. Нікого не помічаючи. Ігноруючи його голос, його крок уперед, його простягнуту руку.
Всього кілька секунд — і вона зникла за дверима.
А Кірон залишився сидіти серед шуму, сміху, дзенькоту кухлів — але для нього бар раптом став холодним і порожнім. Замість тепла багатолюдного приміщення він відчував тільки надходження біди, яку тепер міг торкнутися майже фізично.
І ті два слова, сказані нею —
«за те, що буде» —
били в голову сильніше за будь-який меч.