Глава 18

Кірон ішов поруч зі своїм напарником уздовж незначного маршруту, який їм призначив Ардан. Невеликі вулички, кілька лавок, дві корчми й ті самі обличчя торговців, що зранку до вечора стояли за прилавками. Вони проходили туди, потім назад, знову туди — і з кожним колом ставало все більш нудно.

— Тихо сьогодні, — пробурмотів напарник, позіхаючи.
Кірон лише кивнув. Він намагався бути уважним, але місто жило своїм звичним життям: хтось торгував, хтось торгувався, діти бігали між ногами дорослих. Нічого підозрілого.

Аж раптом Кірон помітив рух. Швидкий, надто швидкий.
Біля прилавка зі шкіряними виробами хтось ковзнув рукою, і вже за мить маленький згорток зник під плащем.

— Вор! — різко кинув Кірон.

Він рвонув з місця, навіть не чекаючи напарника. Хлопець у темному плащі вже петляв між людьми, намагаючись загубитися в натовпі. Кірон біг легко — тренування дали своє. Він не кричав, не панікував, просто скорочував дистанцію, обираючи шлях, де людей було менше.

На повороті вор озирнувся — і цього вистачило.

Кірон кинувся вперед, збив його з ніг плечем і разом з ним покотився по бруківці. Злодій намагався вирватися, але Кірон швидко притиснув його до землі, заломив руку, як учив батько.

— Все, досить, — холодно сказав він.

Згорток випав з-під плаща. Напарник уже підбіг, важко дихаючи. Разом вони підняли вора, повернули викрадене торговцю, який тремтів від злості й полегшення водночас.

— Дякую… — тільки й видихнув той.

Вора вони відвели до найближчого поста стражі. Там його прийняли без зайвих слів — звична справа. Кірон знав: далі його передадуть гвардії, а ті вже розберуться по закону.

Після цього патруль продовжився, ніби нічого й не сталося. Знову ті самі вулиці, ті самі обличчя, ті самі кроки по камінню.

Так і минув увесь день — без гучних сутичок, без тривоги, але з одним коротким моментом, який Кірон запам’ятає. Моментом, коли він уперше відчув:
він не просто тренується — він справді стражник.

Так і минув для Кірона цілий рік.

Рік одноманітний на перший погляд, але такий важливий. День за днем — тренування у Ардана, де з нього вибивали лінь і слабкість; патрулі вулиць, де більшість часу було тихо, але інколи траплялися короткі, різкі сутички з ворами, п’яними хуліганами чи відчайдушними дурнями, які вирішували, що стража — це несерйозно.
А ввечері — дім, запах вечері, і батько, який мовчки простягав тренувальний меч. Там не було криків, як у казармах, але кожен удар був важчим за десяток на майданчику.

Кірон виріс. Не лише тілом — погляд став уважнішим, рухи стриманішими. Він уже не кидався вперед бездумно. Він чекав. Дивився. Рахував.

І от одного дня, коли він був у лагері стражі, Ардан наказав зібрати всіх.

Стражники зійшлися швидко. Розмови стихли, коли командир вийшов уперед. Він виглядав серйознішим, ніж зазвичай — без насмішки, без крику. Це вже саме по собі було тривожно.

Ардан оглянув шеренгу і заговорив:

— Я вас сьогодні всіх зібрав, щоб розповісти те, що дізнався за останні пів року.
Він зробив паузу.
— Я задіяв деякі свої зв’язки. Неофіційні. І дізнався одну дуже неприємну річ.

Кірон відчув, як напружилися люди навколо.

— У нашому місті хочуть заснувати філіал якоїсь злочинної організації, — продовжив Ардан. — Хто вони такі, чим саме займаються — я не знаю. І це найгірше.

Хтось тихо вилаявся.

— Я звертався куди міг. Магістрат? — Ардан криво посміхнувся. — Ті самі ледацюги розводять руками. Кажуть: “Заре не можемо допомогти”, “не в нашій компетенції”, “у нас і так справ повно”.

Його голос став жорсткішим.

— А тоді питання: хто захищатиме місто?
Він різко повернувся в бік вікна, ніби там стояв хтось невидимий.
— Гвардійці з гарнізону? Ті, що й простого кишенькового злодія спіймати не можуть, якщо той біжить швидше за равлика?

Декілька стражників глухо засміялися, але сміх був нервовий.

— Отож, — Ардан знову повернувся до них. — Якщо влада робить вигляд, що нічого не відбувається, значить це наша проблема. Хочемо ми цього чи ні.

Він помовчав, даючи словам осісти.

— Поки що — без паніки. Без самодіяльності. Очі відкриті, вуха насторожені.
І пам’ятайте: якщо в місті з’явиться щось нове — ми повинні дізнатися першими.

Потім він махнув рукою.

— На сьогодні все. Можете бути вільні.

Стражники почали розходитися, тихо перемовляючись. Кірон стояв ще мить, дивлячись у спину Ардана.

Він відчував це чітко:
цей рік спокою закінчився.
І все, чому його вчили — скоро знадобиться не на тренуваннях.

Тренування того дня йшло, як завжди, важке й виснажливе. Кірон уже встиг спітніти, руки трохи тремтіли від напруги, коли Ардан раптом підійшов ближче і жестом зупинив спаринг.

— Кіроне, — сказав він тихіше, щоб інші не чули. — Мені потрібна твоя допомога.

Кірон здивовано випрямився, але мовчав, уважно слухаючи.

— Сьогодні можеш не тренуватись, — продовжив Ардан. — У мене для тебе інше завдання.
Він на мить озирнувся навколо і знизив голос ще більше.
— Сьогодні вночі ти підеш в один підпільний бар. Місце дивне… і, що найцікавіше, про нього дивним чином не знають гвардійці.

Кірон насторожився.

— Твоя задача проста, — Ардан говорив спокійно, але в очах було напруження. — Слухати. Дивитись. Запам’ятовувати. Хто туди ходить, про що говорять, які люди там збираються.

Він уважно глянув на Кірона.

— Не виділяйся. Ти не повинен викликати підозр. Просто ще один хлопець, що зайшов випити.
Ардан хмикнув.
— Ти достатньо сильний, щоб у разі чого сам викрутитись, але я не хочу бійки. Не сьогодні.

Він дістав з-за пояса маленький мішечок з монетами і простягнув Кірону.

— На випивку. І… на всякий випадок.
Потім додав, уже суворіше:
— Якщо тебе почнуть підозрювати або допитувати, кажи, що тебе прислала гвардія. Це відведе від нас підозри, а гвардійці хай самі розбераються.

Кірон стиснув мішечок у руці. Монети були важкими — і не лише вагою.