Глава 12

Кірон, ледь встигнувши проковтнути останній шматок сніданку, швидко зібрався слідом за батьком. День тільки починав загоратись, і над містом піднімався теплий ранковий туман. Вулиці потроху оживали, але в кварталі біля воріт уже панувала інша атмосфера — стримана, строгa, насичена запахом заліза й пилюки від тренувань.

Вони підійшли до високих кам’яних стін, де головні ворота здіймались масивною аркою. Тут батько повів його праворуч — до кварталу стражі. Дерев’яні будівлі казарм стояли щільними рядами, і навіть зовні відчувалось, що всередині все підпорядковано дисципліні.

Увійшовши в казарми, Кірон з цікавістю оглядав широке приміщення з довгими рядами ліжок. Майже всі були зайняті, лише кілька стояли порожні — охайні, застелені, наче чекали свого власника.

— Оці дві, — сказав батько й легеньким поштовхом зупинив сина біля двох сусідніх ліжок. — У нас тут є правило. Щоб усі знали, що ти вже обрав місце, треба прив’язати мотузку. Традиція проста, але поважна.

Він дістав з кишені короткий відрізок товстої, трохи потертої мотузки, розділив на дві частини і одну подав Кірону.

— Дивись, як я, — промовив батько, нахилившись і ловко зав’язуючи вузол на краю свого ліжка.

Кірон повторив його рухи. Вузол вийшов не таким рівним, але тримався міцно. Батько схвально кивнув.

— Для першого разу добре. Погострішаєш — будуть вузли такі, що й старі стражники заздритимуть.

Вони вийшли надвір, на тренувальний майданчик. Простора площа була засипана жовтим піском, який тихо хрумтів під ногами. Десятки стражників вправлялись у прийомах: хтось відпрацьовував удари мечем, інші — щитові зв’язки, а між ними, уважно спостерігаючи, ходив один чоловік. Його погляд був гострий, рухи точні, а голос — врівноважений і впевнений.

— Я хочу тебе з кимось познайомити, — сказав батько, ведучи сина до нього.

Коли вони підійшли, чоловік обернувся. Міцно збитий, з коротким темним волоссям і рубцем, що перетинав брову, він видавався людиною, яка бачить одразу все навколо. Батько тепло потиснув йому руку.

— Ардане, це мій менший син, пам’ятаєш, я тобі про нього розповідав.

Командир стражі, Ардан Грейвілл, ледь посміхнувся, приглядаючись до юнака.

— Тож це ти і є Кірон? — голос у нього був хриплуватий, але спокійний, мов у того, хто звик керувати сотнями. — Батько про тебе багато розказував. Каже, дух у тебе завзятий. Подивимось, чи правда.

Він без зайвих слів підняв із землі дерев’яний меч і простягнув його Кірону. Дерево було гладким, міцним, зі слідами від сотень ударів.

— Візьми. Спробуємо невеличкий поєдинок.

Кірон обхопив руків’я, відчувши його вагу. Серце забилося швидше, але приємно, хвилюванням перед чимось важливим.

Ардан відійшов убік і гукнув:

— Ей, Рейн! Сюди!

Від групи молодших стражників відділився найдужче молодий — худорлявий, але жилистий хлопець із гострими рисами обличчя. Він підбіг, узяв з рук командира другий дерев’яний меч і став у позицію.

— Приймеш участь у тренувальному поєдинку, — коротко наказав Ардан.

Рейн кивнув, став за кілька кроків навпроти Кірона. Повітря між ними наповнилось напругою, а навколо тренування поступово стихли — багато хто обернувся поглянути на нового юнака.

Ардан підняв руку.

— Почали.

Кірон стояв у бойовій стійці — ноги напівзігнуті, плечі напружені, пальці міцно стискали дерев’яний меч. Рейн ледь посміхнувся, ніби збирався поводитись поблажливо… але не встиг навіть моргнути.

Кірон зірвався з місця так різко, що пісок під ногами бризнув убік. Він кинувся вперед стрімким випадом, меч промайнув блискавкою. Рейн тільки інстинктивно сіпнувся назад, ледве встигнувши підставити дерев’яне лезо. Глухий тріск удару прокотився майданчиком.

Не даючи супернику оговтатись, Кірон змінив хват, перекрутив меч і різко вдарив руків’ям просто в живіт. Удар увійшов точно під ребра.

— Ох! — вирвалося в Рейна, і він відступив, похитнувшись.

По його обличчю видно: не очікував такого від хлопця, що щойно зайшов у казарму. Кірон сам відчув, що удар був добрий, але сили, щоб одразу звалити суперника, йому явно бракувало. І Рейн це зрозумів.

Обурення спалахнуло в очах стражника. Він різко зробив широкий замах, і Кірону довелось підняти меч, щоб блокувати. Удар був важкий, грубий, але точний. І за першим одразу пішов другий.

Рейн сипав атаками, як буря, не турбуючись про техніку. Йому просто хотілося попасти. Дерев’яні леза знов і знов зіштовхувались із різким цокотом. Крок за кроком Рейн тиснув, кидаючи все нові й нові удари.

Кірон відчув, що серце гупає так сильно, ніби хоче вирватись. Сил ставало менше — рука німіла від безперервних блоків.

Так довго не витримаю… — пронеслась думка.

І тоді він зважився ризикнути.

Рейн замахнувся черговий раз, намагаючись пробити захист зверху. Кірон замість звичного блокування різко відвів меч убік — пропускаючи удар повз себе — і нирнув під плечем супротивника. Все тіло зігнулось у пружний рух.

Удар у бік прийшовся точно.

Дерев’яне руків’я вперлося між ребра Рейна з таким звуком, ніби хтось вдарив по барабану. Той скрутився, різко видихнув і впав на коліно, затиснувши бік рукою.

— В-всьо… здаюсь… — прохрипів він, спотворений болем.

На майданчику настала тиша, а потім хтось здалеку здивовано присвиснув.

Кірон стояв, важко дихаючи, піт струмками стікав по його спині, але в очах горів вогонь — він щойно довів, що не дарма носить прізвище свого батька.

Батько мовчки перехрестив руки на грудях і ледь посміхнувся. А Ардан… він зробив крок уперед, погляд його став уважнішим, гострішим.

Він тільки починав розуміти, з ким має справу.

Ардан підійшов до Кірона неквапною, але твердою ходою. На його обличчі не було ані гніву, ані байдужості — лише спокійна оцінка, погляд людини, що бачила десятки боїв і ще більше учнів.

— Ти навіть кращий, ніж я очікував, — сказав він, уважно розглядаючи хлопця, наче оцінював кожен рух, дихання, поставу.
— Вчора твій батько казав, що ти здібний, але… ти перевершив його слова.