Глава 10.

Вівторок почався так, ніби їхнє фальшиве рівняння стало абсолютно природною константою. О пів на дев'яту срібляста машина Сергія вже м'яко заїжджала на парковку біля невеликої кав'ярні неподалік від університету. Сергій сам сходив за кавою і повернувся з двома великими стаканами: капучино з корицею для Іри й міцний еспрессо для себе.

Навчальний день закрутився з перших хвилин. На Іру чекала наукова стаття, подачу якої вона відкладала останні два тижні. Поринувши в розрахунки, математичні моделі та вичитування, вона практично випала з реальності. Іра лише зрідка піднімала голову від монітора, чуючи, як на іншому кінці кабінету Сергій тихо стукає по клавіатурі або ж збирається на пару.

Ближче до кінця робочого дня Іра почала дедалі частіше й непомітно поглядати на годинник та на Сергія. Він був людиною суворої дисципліни й, на відміну від багатьох колег, не любив засиджуватися на кафедрі допізна, воліючи йти вчасно. За останні дні Іра підсвідомо підлаштувала свій графік під його ритм. Вона вже запланувала забрати ноутбук із собою, щоб спокійно доробити статтю вдома за чашкою чаю, і просто чекала, коли він почне збиратися, щоб вийти разом.

Проте за п'ятнадцять хвилин до звичної години Сергій раптом зібрав свій ноутбук раніше, ніж зазвичай, склав папери і підвівся. Вигляд у нього був дивним – якась неочікувана напруженість у плечах і відсутній погляд.

– Іро, я сьогодні мушу йти раніше, – сказав він, не дивлячись їй прямо в очі, що було на нього геть несхоже. –У мене з'явилися деякі термінові справи. Тобі доведеться добиратися додому самій. Перепрошую.

Іра трохи здивувалася, підвівши очі від екрана, але спокійно кивнула: –Та без проблем, Сергію. Не переймайся.

Сергій лише коротко кивнув і швидким кроком вийшов із кабінету, навіть не пожартувавши наостанок про їхні «відхід від сценарію».

Залишившись сама, Іра передумала їхати додому одразу. Вона щиро любила залишатися на кафедрі наодинці, коли весь корпус порожнів. У ці вечірні години кабінет набував особливої, майже магічної атмосфери: тиша, тьмяне світло настільної лампи, аромат гарячого чаю та спокійний шум за вікном. Останнім часом вона щодня йшла з роботи разом із Сергієм, тож втішилась чудовій нагоді побути наодинці з власними думками й спокійно доробити статтю прямо тут.

Вона засиділася за роботою майже до восьмої вечора. За вікном остаточно стемніло, а вересневе повітря раптом важко просіло. Загудів вітер, і за кілька хвилин на місто впала справжня осіння гроза –з важкими краплями, що з гуркотом били по склу, та далекими розкатами грому.

Іра зітхнула, закриваючи ноутбук і визираючи на мокру, чорну від дощу вулицю. Надіти легкий жакет і бігти до тролейбуса в таку зливу зовсім не усміхалося.

У цей момент у двері кабінету постукали, і на порозі з'явився Міша –студент шостого курсу. Він вступив до університету після коледжу, тож був лише на пару років молодшим за Іру. У руках він тримав ключі від своєї старої машини та рюкзак.

– Ірино Анатоліївно, ви ще тут? –посміхнувся Міша. – Я в лабораторії дипломну писав, дивлюся – у вас світло горить. А де Сергій Олександрович?

– У нього з'явилися термінові справи, він пішов раніше, – відповіла Іра, ховаючи ноутбук у сумку. – А я засиділася і тепер думаю, як доплисти до зупинки.

– Та ви що, там надворі просто потоп! – категорично замахав руками Міша. – Ходімо, я вас підвезу. Моя «ластівка» якраз біля чорного входу стоїть.

– Міш, та не варто, тобі ж зовсім в інший бік... – спробувала відмовитися Іра.

– Та який інший бік, там їхати десять хвилин! До того ж, якщо я залишу улюблену викладачку мокнути під дощем, мені хлопці з потоку цього не пробачать. Давайте сумку, ходімо!

Різниця в два роки робила їхнє спілкування дуже легким і дружнім, без жодного романтичного підтексту. Поки його хетчбек пробивався крізь залиті водою вулиці, а двірники безнадійно шурхотіли по склу, у салоні панувала легка атмосфера. Вони захоплено обговорювали останній етап «Формули-1» – Міша був запеклим уболівальником Феррарі, а Іра завдяки братам чудово розумілася на тактиці піт-стопів. Вони сперечалися про невдалі повороти, сміялися і травили університетські байки, абсолютно не помічаючи зливи за вікном.

– Все, піт-стоп біля під'їзду виконано за дві секунди! – вигукнув Міша, зупиняючись прямо під дашком.

– Дякую, Міш, ти мене дуже виручив! – щиро посміхнулася Іра, відчиняючи двері.

– Та нема за що, Ірино Анатоліївно! Гарного вечора!

Іра забігла в сухий під'їзд, струшуючи краплі з жакета. На душі було тепло від класної, простої розмови, але десь глибоко все одно поволі закрадалася думка: «Цікаво, які ж такі справи були в Сергія, що він аж так поспішав?..»