Глава 3.

Ресторан, який обрав Артур, повністю відповідав його смакам: класичний інтер’єр, важкі портьєри, приглушене світло та офіціанти, які рухалися так тихо, наче боялися порушити статусність моменту. За великим круглим столом панувала атмосфера ідеального благополуччя, від якої в Іри вже за перші пів години почали втомлюватися м'язи обличчя — доводилося тримати звичну ввічливу усмішку.

Старший брат Ярослав із дружиною та близнюками не змогли долучитися до їхньої незабутньої «тусовки», Іра їм зараз безмежно заздрила. Але від родини Іри, окрім батьків, був ще середній брат Максим із дружиною Софією. Софі була справжньою знахідкою для їхньої сім’ї — дуже добра, ніжна, наче мила пташка, яка завжди тонко відчувала чужий біль. Вона весь вечір сиділа навпроти й раз у раз кидала на Іру співчутливі погляди, помічаючи, як важко тій дається кожна репліка Артура про «їхні спільні плани».

Артур почувався королем ситуації. Він розлого розповідав батькам про свої американські перспективи, які тепер планував реалізувати тут, в університеті, і час від часу по-господарськи накривав долонею руку Іри. Від цих дотиків її обдавало холодом, але під пильними поглядами батька й матері вона змушувала себе сидіти рівно.

Іра мимоволі подивилася на нього збоку. Потрібно було віддати йому належне — він був дійсно гарним чоловіком. Класичний блондин із гордим, наче висіченим із мармуру профілем, гострими вилицями та неочікувано темними, глибокими карими очима, які вміли дивитися з правильним відтінком зверхності. Артур завжди вмів бездоганно й дорого одягатися; сьогоднішній стильний коричневий костюм ідеально підкреслював його розправлені плечі. Вони з Ірою завжди виглядали разом як пара з глянцевого журналу.

— Зараз на факультеті комп'ютерної інженерії великі зміни, — зауважив батько Іри, поправляючи окуляри. — Стільки нових грантів. От, до речі, Олександровичу, — звернувся він до батька Артура, — звернув увагу на Сергія, завідувача нової лабораторії ШІ? Дуже молодий, перспективний науковець. Зубастий хлопець, далеко піде.

Іра ледь помітно здригнулася при згадці імені Сергія й міцніше стиснула ніжку келиха. Згода, яку вона лише кілька годин тому дала йому в кабінеті — розпочати їхню гру з наступного тижня, — зараз здавалася їй єдиним рятівним кругом.

— Так, чув про нього, — кивнув батько Артура. — Побачимо, що з нього вийде.

Поруч з Миколою Олександровичем сиділа берегиня їхнього сімейства, мама хлопця — суперінтелігентна, витончена жінка з м'яким голосом та неймовірно легкою енергетикою, вона ніколи нікого не повчала й обожнювала мистецтво.

— Друзі, ну годі про роботу, — лагідно перебила вона чоловіків, тепло посміхаючись. — Світлана, Софі, Ірочко — я в наступні вихідні організую традиційні дівочі посиденьки, обов’язково приходьте. Забронювала арт-студію, будемо пити вино і малювати картини. Ніяких чоловіків і ніяких розмов про роботу, домовились?

Софі — дружина Іриного брата Максима — радісно кивнула. А от мама Іри, Світлана Олексіївна, на пропозицію дівочих посиденьок лише стримано посміхнулася. Багатьом вона здавалася зверхньою, суворою і надто прагматичною жінокою, але Іра знала: маму такою змусила стати робота. Вона роками керувала бухгалтерією університету на високій посаді, де кожен прорахунок коштував репутації. Проте вдома ця залізна леді миттєво перетворювалася на справжню берегиню сімейного вогнища. Вона без тями любила своїх дітей, а про її десерти в університетських колах ходили легенди — внуки Артем і Денис самі просилися в гості, аби лишень скуштувати бабусині фірмові торти й тістечка.

Світлана Олексіївна щиро, усім серцем бажала Ірі щастя. Вона пам'ятала, як сильно донька кохала Артура до його від'їзду, і була впевнена, що колишні почуття обов'язково повернуться. Для неї Артур був уособленням стабільності. Вона вірила, що з цим чоловіком з «хорошої родини» її єдина донька буде як за кам'яною стіною – захищена від усіх життєвих і фінансових негараздів.

— Ірочко, ти якась надто тиха сьогодні, — м'яко зауважила мама, уважно подивившись на доньку. — Стомлюєшся? Артур має рацію, треба тобі трохи зменшити навантаження.

Хлопець самовдоволено кивнув, підсуваючи їй салат: — Отож. Тобі взагалі пора подумати про те, щоб відмовитися від половини годин. Навіщо так виснажуватися? І викладацька робота, і методична, і гранти пишеш, і статті робиш, де й студентів береш на наукову роботу.

Іра спокійно відклала виделку, вирівняла спину й подивилася на нього прямим, зосередженим поглядом.

— Ти ж знаєш мою думку, Артуре, — її голос прозвучав м'яко, але напрочуд твердо, змусивши чоловіків за столом на мить стишити розмову. — Треба робити собі важко самостійно. Бо інакше важко зробить саме життя. Та і жити так, якщо чесно, набагато цікавіше, ніж плисти за течією.

За столом на секунду повисла тиша. Мама Артура ледь помітно, але схвально посміхнулася, а от сам хлопець лише здивовано підняв брови, явно не чекаючи від своєї «зручної» Іри такої філософії. Світлана Олексіївна напружено зітхнула, звично згадавши про університетські звіти.

На щастя, від необхідності продовжити розмову їх врятувала Яна, двадцятирічна сестра Артура. У свої роки вона перебувала в тій прекрасній стадії бунту й бажання самовираження, коли думка старших не важила взагалі нічого. Яна весь вечір демонстративно гортала стрічку в телефоні, а в якийсь момент раптом підвелася.

— Іро, ходімо припудримо носик? Мені потрібна компанія, — безапеляційно заявила дівчина.