Глава 2.

Вересень увірвався в університетські коридори звичним шумом, дедлайнами та метушнею. Для Іри початок навчального року перетворився на справжній марафон, і серпневі розваги студентів у соцмережах абсолютно вилетіли з її голови. Їй було банально не до того.

Артур, який після повернення з Америки на деякий час затих, знову активізувався з новою силою. Ба більше, за сніданком батько задоволено повідомив, що Артур тепер теж працюватиме на їхньому факультеті, а отже, вони бачитимуться ледве не щодня. Від цієї новини в Іри все всередині стислося. Вона надто довго збирала себе по шматочках, щоб зараз знову стати слухняною лялькою, але родина Артура та її власна вже щосили планували їхнє спільне майбутнє.

Саме з цими думками Іра стояла біля свого столу, наводячи лад серед методичок з вищої математики. Це був затишний спільний простір, який вона ділила з Сергієм та Діаною – аспіранткою їхньої кафедри. Всіх їх поєднувала спільна наукова робота в сфері штучного інтелекту: Іра, наприклад, забезпечувала складну математичну базу та займалася моделюванням алгоритмів.

Кабінет знаходився прямо за скляною перегородкою від самої лабораторії ШІ, але щільні жалюзі за потреби виконували роль надійного прихистку від зайвих очей. В лабораторії за склом міг працювати хто завгодно – від першокурсників до дипломиників, але вхід у кабінет був відкритий лише для обраних. Тут усе було облаштовано для комфортного робочого життя: кілька великих робочих столів, сучасна кавоварка, масивний стіл у центрі для спільних обговорень і навіть маленький кухонний гарнітур у кутку. Затишку додавали кілька великих зелених рослин у горщиках, за якими ретельно доглядала саме Іра.

З-за напіввідчинених дверей доносився мірний гул коридору факультету комп'ютерної інженерії. Діани сьогодні не було зранку, тож Іра працювала в тиші.

Раптом двері скрипнули, і до кабінету, легенько постукавши, зазирнула третьокурсниця Мар'яна – одна з найактивніших учасниць того самого серпневого обговорення. Дівчина виглядала бездоганно: ідеальний макіяж, сукня по фігурі, папка в руках.

– Ой, Ірино Анатоліївно, доброго дня! – дівчина просіяла посмішкою. – А Сергія Олександровича немає? Нам просто терміново треба уточнити тему курсової з нейромереж... Ми думали, він тут.

– Доброго дня, Мар'яно. Сергій Олександрович зараз у деканаті, буде за годину, – спокійно відповіла Іра.

Дівчина розчаровано зітхнула, але в її очах спалахнув знайомий азарт. Вона вийшла, цокаючи підборами, а за п'ятнадцять хвилин двері відчинилися знову – вже інша студентка шукала завідувача лабораторії з науковою статтею про одну з мов програмування, потрібну їй як зайцю стоп-сигнал.

І ось тут у голові Іри нарешті склався пазл. Вона згадала той спекотний серпневий вечір, підвіконня й скріншот із пабліку. «Полювання почалося», – промайнуло в її думках із легкою іронією. Дівчата перейшли від слів до діла. І тепер студентські тенета почали затягуватися навколо їхнього скляного царства.

Коли двері відчинилися втретє за годину, Іра вже навіть не піднімала голови. Вона очікувала побачити чергову «мисливицю», але на порозі з’явився сам Сергій Олександрович. Він виглядав виснаженим. Його зазвичай бездоганна біла сорочка була злегка зім’ята, а на лоб спадало пасмо темного волосся. Уособлення суворої науки зараз більше нагадувало втікача з поля бою

– Ірино Анатоліївно, благаю, скажи, що у тебе є кава і немає жодної студентки в радіусі ста метрів, – Сергій зачинив за собою скляні двері й притулився до них спиною, заплющивши очі.

– Кава є, а от щодо студенток – ти запізнився хвилин на десять, Сергію. Тут уже двічі проходив активний пошук одного перспективного викладача з нейромереж, – з легкою усмішкою відповіла Іра, наливаючи в чашку окріп. – Мар'яна з третього курсу так сильно хотіла укласти з тобою науковий тандем, що ледь не вискочила зі свого корсету.

Сергій роздратовано зітхнув і пройшов углиб лабораторії, падаючи в крісло. – Вони знущаються. Чиста випадковість, що я вижив у коридорі. Хтось пустив чутку, що я шукаю лаборантів, і тепер кожна вважає своїм обов'язком показати мені свої... знання.

Від дверей  лабораторії почулося тихе хмикання. Адже на останніх словах двері кабінету знову прочинилися, і всередину впевнено зайшов студент. До його раптових появ тут давно звикли. Міша писав у Сергія наукову роботу з генеративних моделей і проводив у лабораторії ШІ ледь не цілі дні. Він прийшов до університету після коледжу, тому був трохи старшим за своїх одногрупників і легко знаходив спільну мову з викладачами.

– Я дописав статтю, почитаєте коли будете мати час, - Міша поклав на стіл Сергія свіжороздруковані листи і пішов, іронічно додавши: – Виживіть.

Сергій лише відмахнувся,  роблячи ковток кави, яку йому протягнула Іра. – Вже всі про все знають. Мені терміново потрібне якесь алібі, Іро. Серйозно. Якийсь залізобетонний щит від цього божевілля.

Іра зробила маленький ковток кави й іронічно підняла брову. – Ну, з погляду чистої теорії ігор тут є лише один надійний варіант. Тобі потрібен статус «зайнятий». Ну, уяви: ти оголошуєш, що твоє серце зайняте, наприклад... мною. Ми працюємо в одному кабінеті, пов'язуємо вишку і нейромережі – ідеальний тандем. Студентки одразу відступають. Чиста теорія, Сергію.

Вона легенько засміялася, вважаючи це суто теоретичним жартом, але Сергій раптом застиг і подався вперед, фіксуючи її своїм темним поглядом Скорпіона.