Глава 5

- Мій брат.

Слова Ельріха впали в темряву люка й ніби не долетіли до дна - так глибоко там було чорно. Ліра дивилася вниз, і їй здавалося, що це не просто відсутність світла, а щось живе, що ковтає промені, не даючи їм дійти далі кількох сантиметрів.

- Ти впевнений? - запитала вона, хоча голос зрадливо тремтів.

Він не відповів. Тільки дихав важче, ніж хвилину тому.

Знизу знову долинуло:

- Ельріху...

Тепер тихіше. Майже ніжно - і саме ця ніжність чомусь була страшнішою за крик. Ельріх сіпнувся назад, наче доторкнувся до розпеченого металу, і в цьому русі було стільки паніки, що Ліра мимоволі стисла кулаки.

- Закрий люк, - видихнув він.

- Якщо це твій брат...

- Це не він. — Його пальці стиснули її плече сильніше, ніж треба, і на мить у його очах промайнуло щось, чого вона раніше не бачила — не страх навіть, а якийсь тваринний відчай.

Вона скинула його руку. Він одразу відпустив, ніби сам злякався того, на що здатний.

— Вибач, — прошепотів.

Ліра присіла біля отвору, серце гупало десь у скронях. Вона попросила ліхтар, і Ельріх кілька довгих секунд просто дивився на неї, ніби зважував, чи варто взагалі показувати їй те, що там, унизу. Зрештою вклав ліхтарик їй у долоню — рука в нього тремтіла.

Промінь ковзнув по сходах. Дерев'яні, старі, вкриті чорним нальотом, що поблискував вологою, наче підвал дихав. Сходи спускалися набагато глибше, ніж міг би дозволити фундамент цього будинку, і від самої думки про це в Ліри стиснувся шлунок.

Вона все зрозуміла ще до того, як він сказав це вголос: тут є підвал, і він тут був, десять років тому, і залишив тут брата. Кожне наступне слово доводилося витягувати з нього, як цвях зі старої дошки — повільно, з опором, ніби кожен спогад завдавав фізичного болю.

Він розповідав уривками, дивлячись то на власні руки, то в люк, наче боявся, що темрява підслуховує. Братові було двадцять сім, звали Маркус, жили вони в селі, а сюди прийшли заради грошей — власники платили місцевим за неофіційну роботу. Ельріху тоді було двадцять, і перші два дні минули спокійно. А потім, на третій вечір, вони вперше почули це — тонкий, надривний плач, що долинав звідкись згори.

— Дівчинка? — не втрималась Ліра.

Ельріх кивнув, і від самого спогаду про той звук зіщулився, ніби зараз, за десять років, він усе ще міг дотягнутися до нього крізь час.

— Ви знайшли її?

— Ні.

Ліра відчула холод у грудях.

— Що робили власники?

— Вони казали, що це нормально.

— Нормально? Дитина плаче в порожній садибі, а вони кажуть, що це нормально?

— Вони не вважали її дитиною. — Ельріх підняв на неї очі. — Господинею.

Ліра мовчала.

— Я подумав, що вони божевільні.

— А Маркус?

— Він хотів розібратися. Тієї ночі знайшов фотографії.

Ліра подивилася на стіну.

— Такі самі?

— Такі самі. І дівчинку на них — на знімку, якому було понад сто років. Виглядала так само.

Далі Ельріх замовк надовго, і Ліра вже подумала, що більше нічого не почує. Та коли він нарешті заговорив знову, голос його звучав так, наче він переказує чужий спогад — рівно, майже без інтонацій, ніби так було легше пережити його вдруге.

Тоді вони ще сміялися.

Це Ельріх пам'ятав найкраще з усього — краще навіть, ніж те, що сталося потім. Вони стояли перед люком, штовхали одне одного ліктями, сперечалися, хто перший злякається. Маркус жартував про череп, який забере собі, і про маму, яка за це його вб'є, якщо вони взагалі виберуться, — і сміявся так легко, так безтурботно, що зараз, десять років по тому, Ельріху здавалося неможливим, що це взагалі був той самий вечір.

Підвал зустрів їх дивною чистотою — жодної павутини, жодного пилу, навіть запаху затхлості, яким мали б смердіти десятиліття закинутості. Натомість повітря було свіже й холодне, як у зовсім іншому будинку, що ховався під цим. Маркус повів ліхтарем уздовж стіни — і застиг.

Фотографії. Тисячі. Ельріх відступив на крок, бо був певен: минулого року, коли він сюди спускався, стіни були порожні. Голий камінь. Нічого більше. А тепер — ціле життя, зупинене в кадрах, яких тут не мало бути.

У кінці коридору чекали чорні двері без ручки, і над ними — символ, який Ельріх тепер бачив уже скрізь, навіть коли заплющував очі: коло, перерізане трьома лініями. Дерево під долонею Маркуса виявилося теплим. Живим майже — з тим самим тремтливим пульсом, який Ельріх відчув пізніше й під власними пальцями, коли наважився торкнутися дверей сам.

І тоді пролунав голос. Дитячий, лагідний, від якого шкіра миттю взялася сиротами. Він назвав Маркуса по імені так, ніби знав його все життя. А коли брат, розгублений, спитав, хто ти, — голос відповів, що Маркус обіцяв. Не він, уточнив голос зі сміхом, від якого щось усередині Ельріха обірвалося. Він. Твій брат.