Глава 4

Минула година, може, більше - часу тут не існувало так, як мав би. Голос більше не повертався. Ельріх сидів біля дверей, тримаючи ніж на колінах, і Ліра бачила, як його пальці час від часу стискаються навколо руків'я - рефлекторно, навіть коли він, здавалося, задрімав.

Вона намагалася заснути, скрутившись у кутку, підклавши під голову рюкзак. Не виходило. Садиба видавала десятки звуків - скрипіла, наче старе тіло вночі, дихала, а іноді десь у стінах тріскало дерево, і щоразу Ліра здригалась, хоча знала, що це просто будинок осідає.

Десь о третій ночі вона почула тихий плач.

Вона розплющила очі, не одразу зрозумівши, що чує наяву, а що уві сні. Плакала дитина - тихо, схлипуючи, з тією особливою безпорадністю, яка буває тільки в дитячому плачі.

Ліра сіла, серце знову закалатало. Ельріх спав - вперше за весь вечір його обличчя виглядало спокійним, майже дитячим, і вона на секунду завагалась, чи будити його.

Плач повторився, ближче. Вона подивилась на двері - і завмерла. Двері були прочинені. Вона була впевнена, абсолютно впевнена, що вони замкнули їх на ніч.

Повільно, намагаючись не шуміти, вона підвелася. Взяла ніж, що лежав біля її ноги - холодний метал у долоні додав хоч якоїсь ілюзії безпеки. Вийшла в коридор. Темрява там була майже непроглядна - тільки місячне світло, бліде й холодне, пробивалося крізь високі, давно немиті вікна, лягаючи довгими смугами на підлогу.

Плач лунав із кінця коридору.

Ліра пішла на звук - крок, ще один, дошки під ногами тихо стогнали, наче протестуючи проти її ваги. Кожен крок давався важче за попередній, хоча вона й сама не могла б пояснити чому - можливо, тіло знало те, чого ще не знав розум.

Вона дійшла до сходів. Плач ішов згори. Ліра поставила ногу на першу сходинку, і дерево тихо зойкнуло під нею.

- Ліро.

Вона завмерла, кожен м'яз напружився. Голос Ельріха.

- Не підіймайся.

Ліра повільно обернулася. Ельріх стояв у дверях головної зали - блідий, майже сірий у місячному світлі, з обличчям людини, яка щойно побачила щось, чого не хотіла бачити.

- Я прокинувся, а тебе немає.

- Там дитина, - вона показала рукою нагору, і власний голос здався їй чужим. - Вона плаче.

- Я знаю.

- Тоді чому ми стоїмо тут?

Ельріх підняв руку - жест, що вимагав тиші.

- Послухай.

Плач раптом припинився. Запала тиша - така повна, що Ліра відчула, як у вухах дзвенить. Вона прислухалася, затамувавши подих. І тоді зрозуміла - з жахом, що піднявся від живота до горла. Плач ішов не згори. Він ішов ізнизу. З-під сходів.

- Там підвал? - запитала вона, вже знаючи відповідь із того, як напружилось його обличчя.

Ельріх повільно кивнув.

- Є.

- Ти казав, що тут немає підвалу.

- Я брехав, - сказав він тихо, і в цьому визнанні була така втома, наче він носив цю брехню роками, як камінь у грудях.

Ліра спустилася з першої сходинки, відчуваючи, як гнів на мить перекриває страх.

- Ліро.

- Що?

- Не ходи туди.

- Чому?

- Бо я вже був там.

Вона повернулася до нього, і щось у його позі - зіщулені плечі, погляд, спрямований у підлогу — змусило її серце стиснутись від співчуття попри весь страх.

Ельріх довго дивився на неї, наче зважував, чи варто казати правду.

- Там я залишив свого брата.

Ліра застигла, відчуваючи, як холод пробирає до кісток.

- Що?

- Десять років тому, - його голос став глухим, майже безбарвним, як у людини, що переказує чужу історію. - Я сказав йому, що повернуся.

- Але не повернувся.

- Повернувся, - він підняв очі, і в них блиснуло щось схоже на біль, дуже старий, вижитий, але не загоєний. - Наступного ранку.

- І?

- Його вже не було.

Знизу знову почувся плач - тихий, дитячий, благальний. Ліра подивилась униз, у темряву сходів.

- Там хтось є.

- Ні.

- Тоді хто плаче?

Ельріх не відповів. Плач раптом припинився, і замість нього пролунало три тихі удари.

Тук. Тук. Тук.

Звук пройшов крізь тіло Ліри, наче удари по її власних грудях. Вона подивилась на підлогу - дерев'яна дошка біля сходів була трохи піднята, наче хтось знизу штовхав її.

Вона нахилилась, серце гупало десь у горлі. Під дошкою виднівся металевий обідок.

- Це люк.

Ельріх підійшов ближче, і вона відчула, як він напружився поруч.

- Не відкривай.

- У мене є ключ, - вона витягла руку, розкриваючи долоню.