Глава 3

Ключ перестав бути гарячим так само раптово, як і нагрівся. Ліра відчула, як тепло вислизає з долоні, і розтиснула пальці майже інстинктивно - наче тримала не метал, а вугілля. Ключ упав на підлогу, тихо дзенькнув, і разом із цим звуком щезло все: шепіт, шелест фотографій, кроки нагорі. Навіть вітер за вікнами наче затамував подих.

Ліра стояла посеред раптової тиші, і від цієї тиші їй було страшніше, ніж від голосів хвилину тому.

- Не піднімай, - сказав Ельріх.

Голос у нього був хрипкий, ніби він щойно прокинувся від чогось важкого.

- Чому? - вона й сама не впізнала свій голос - надто тонкий, надто напружений.

- Бо я не знаю, що станеться.

- Ти взагалі хоч щось тут знаєш?

- Так.

- Тоді починай говорити.

Він мовчав, і в цій мовчанці Ліра відчула щось знайоме - так мовчать люди, які бояться, що їхні слова щось накличуть. Вона подивилась на ключ, що лежав на дощатій підлозі, тьмяно поблискуючи в промені ліхтарика. Руки в неї тремтіли - вона й сама не могла сказати, від холоду чи від того, що щойно сталося. Нахилилась і підняла його знову. Метал був уже холодний, звичайний, ніби нічого й не було.

- Я більше не збираюся грати в твої загадки, - сказала вона, стискаючи ключ у кулаці так сильно, що ребра зубців вп'ялися в шкіру.

- Це не загадка.

- Тоді що?

Ельріх подивився на двері - довгим, важким поглядом, наче двері були живою істотою, яка могла образитися.

- Попередження.

- Від кого?

- Від будинку.

Ліра нервово засміялася - сміх вийшов різкий, майже істеричний, і вона сама здивувалася, що видала такий звук.

- Будинки не попереджають людей.

Ельріх перевів погляд на стіну з фотографіями. У напівтемряві обличчя на знімках здавались живими - так, наче в будь-яку мить хтось із них міг моргнути.

- Цей попереджає.

До півночі вони обійшли весь поверх, перевіряючи кожні двері - методично, мовчки, як люди, що вже не сподіваються на успіх, але не можуть зупинитися. Жодні не піддалися. Вікна виявилися заколоченими зсередини товстими дерев'яними планками - деякі свіжими, ще пахли смолою, інші вкриті таким шаром пилу, що здавалося, ніби до них не торкалися десятиліттями. Ліра провела пальцем по одній із дощок і відчула, як під шаром пилу дерево на дотик тепле - майже живе.

Вона схопила металевий стрижень, який знайшла біля каміна, і щосили вдарила по шибці найближчого вікна.

Скло навіть не тріснуло. Удар віддався болем у долонях, а стрижень аж завібрував у руках.

- Це загартоване? - видихнула вона, розтираючи зап'ясток.

Ельріх похитав головою.

- Старе скло.

- Тоді чому воно не б'ється?

- Бо воно не хоче.

Ліра застигла з піднятим стрижнем, дивлячись на нього так, наче він щойно сказав щось несусвітне. Потім опустила руку - сили раптом покинули її, і втома, яку вона стримувала весь день, навалилась одразу.

- Я зараз почну бити тебе, - сказала вона стомлено, без запалу.

- Можеш спробувати.

Ельріх опустився на підлогу біля стіни, притулившись спиною до холодного каменю. Дістав цигарку, довго клацав запальничкою - руки в нього теж тремтіли, помітила Ліра, хоч він і намагався це приховати. Дим повільно поплив угору, розчиняючись у темряві під стелею.

Ліра сіла навпроти, притягнула коліна до грудей. Холод підлоги проникав крізь тканину джинсів. Вона відкрила рюкзак, дістала павербанк, дивлячись на цифри так, ніби від них залежало її життя.

- Скільки?

- Що?

- Заряду.

- Сорок два відсотки.

- Телефон?

- Шістдесят один.

- Добре, - вона видихнула, хоч насправді нічого доброго в цьому не було - просто хотілося сказати щось, що звучить як контроль над ситуацією.

Вона подивилася на Ельріха - той сидів, дивлячись у порожнечу, і вперше за весь день здавався не грубим і не насторожено-ворожим, а просто втомленим. Втомленим настільки, що це було майже видно фізично - у зігнутих плечах, у тому, як він тримав цигарку неначе якір.

- У тебе є вода? - запитала вона тихіше.

Він дістав із рюкзака дві пластикові пляшки.

- Останні.

- А їжа?

- Трохи хліба. Консерви. Яблука.

- Ти готувався.

- Я завжди готуюся, коли йду сюди.

- Тобто ти знав, що ми застрягнемо?

- Ні, - він похитав головою, і в цьому русі Ліра відчула щось схоже на біль. - Але знав, що таке можливо.

Вона відкоркувала пляшку, зробила кілька ковтків - вода була холодна, майже крижана, і від неї всередині ще дужче захолонуло. Поставила пляшку на підлогу між ними - обережно, ніби боялась порушити крихку рівновагу, що встановилась.