Глава 2

Три стуки стихли, і тиша, що впала після них, здавалася густішою за темряву.

Ліра підняла очі до стелі, все ще чекаючи четвертого - але його не було. Тільки та важка, вичікувальна тиша, ніби те, що щойно стукало, тепер просто слухало їх у відповідь.

- Ти теж це чув? - запитала вона.

- Так, - Ельріх не поворухнувся, дивлячись угору так само пильно, як вона.

- Треба піднятися.

- Ні.

Він сказав це надто швидко й надто впевнено для людини, яка ще секунду тому мовчала. Ліра відчула, як у ній росте роздратування, змішане зі страхом, - найгірша комбінація, бо вона штовхала на дії, які потім довелося б жалкувати.

- Там хтось є, - наполягала вона.

- Знаю, - тільки й відповів він, і в цьому «знаю» було стільки втоми, ніби він чув подібні кроки не вперше в житті.

Вона чекала пояснення. Не дочекалася. Ельріх стояв, стиснувши щелепи, і щось у його позі - напружені плечі, рука, що мимоволі лягла на руків'я ножа, - підказувало: він боїться не того, що нагорі, а того, що може з'ясуватися, якщо вони туди підуть.

- Чому ми не йдемо перевірити? - не витримала вона.

- Бо те, що кличе тебе на ім'я, ще до того, як ти встигла представитися, - не варто зустрічати першим, - сказав він нарешті, і голос у нього був низьким, майже без інтонацій. - Спершу треба зрозуміти, куди ми взагалі потрапили.

Він кивнув у бік зали, звідки вони прийшли - туди, де на стіні висіли ряди пожовклих фотографій, які вона розглядала якихось десять хвилин тому, не підозрюючи, що це буде найбезпечніша частина вечора.

- Там є відповіді, - додав він. - Може, не всі. Але якісь.

Ліра востаннє глянула вгору. Нічого. Лише темрява сходового прольоту, що дивилася на неї у відповідь.

- Добре, - сказала вона. - Але якщо це затягнеться, я піднімаюся сама.

Вони повернулися до зали. Ельріх ішов попереду, надто швидко для людини, яка щойно наполягала не поспішати - і Ліра здогадувалася чому він боявся не темряви нагорі, а того, що могла розповісти стіна внизу.

Зала зустріла їх тим самим запахом старого паперу й вологого дерева. Фотографії висіли рядами, як завжди, і в тьмяному світлі ліхтарика здавалося, що очі на знімках рухаються, стежачи за кожним їхнім кроком.

- Ти знаєш цю садибу краще, ніж кажеш, - мовила Ліра, наздоганяючи його.

- Знаю.

- Тоді чому мовчав?

- Бо ніхто мені раніше не вірив, - він зупинився біля стіни, не обертаючись до неї, і в цьому небажанні дивитися їй в очі було більше правди, ніж у будь-яких словах.

- А я повірю?

- Ти вже тут, - відповів він тихо. - Вибору в тебе особливо нема.

Ліра подивилася на ряди знімків - десятки облич, десятки років, і одна й та сама дитина серед них усіх, незмінна, наче час обходив її стороною.

- Розкажи мені все, що знаєш, - попросила вона.

Він довго мовчав, дивлячись на фотографії так, ніби кожна з них була дверима, які він не хотів відчиняти. Вона бачила, як напружилися м'язи на його щелепі, як він раз у раз стискав і розтискав пальці.

- Ця дорога, - сказав він нарешті, кивнувши кудись у бік вікна, за яким тепер була тільки чорнота, - не просто веде до занедбаної садиби.

- А куди ще?

- Та, через яку твоя бригада ніколи сюди не приїде.

Він міг би жартувати. Не жартував. Ліра дивилася на нього довго, намагаючись знайти бодай тінь усмішки - і не знаходила.

- Ти хоч розумієш, наскільки це звучить безглуздо? — все-таки запитала вона.

- Розумію. Але пояснити не можу.

- Не хочеш.

- Не можу, - повторив він твердіше, і щось у цьому «не можу» прозвучало майже благально. - Бо я сам не знаю до кінця, що тут відбувається.

Зверху знову долинув звук - цього разу не кроки, а тихий шурхіт, наче хтось босими ногами повільно рухався по дерев'яній підлозі просто над їхніми головами. Ліра завмерла, відчуваючи, як шкіра на потилиці вкривається мурашками.

- Вона, - сказав Ельріх, перш ніж Ліра встигла запитати, і перевів погляд на стіну з фотографіями.

Дівчинка в білій сукні дивилася на них із пожовклого знімка так само, як завжди, - але тепер Ліра помітила те, чого не бачила раніше. На всіх фотографіях дитина дивилася прямо в об'єктив. На всіх, окрім останньої: там її голова була ледь помітно повернута вбік, а з долоні на зап'ясток стікала тонка цівка крові, хоча самої рани видно не було.

Ліра підійшла ближче, не в змозі відвести очей, і відчула дивне, майже фізичне відчуття впізнавання - не рис обличчя, не сукні, а чогось глибшого, наче вона вже бачила цю дитину, тільки не уві сні й не на фото, а десь дуже давно, у житті, якого не пам'ятала.

- Ліро, відійди, - тихо сказав Ельріх, і в голосі в нього була та сама напруга, яку вона чула раніше, тільки помножена вдесятеро.

Вона не встигла відступити. Дівчинка на фотографії повільно перевела погляд на нього, і усмішка зникла з її обличчя.