Глава 1

Запах сирого вапна, старого дерева й чогось солодкувато-зів'ялого, схожого на давно засохлі квіти, вдарив у легені з першим же кроком за поріг.

Дорога сюди забрала останні сили. Спершу її трусив розбитий автобус - кожна вибоїна відгукувалася болем у скронях,  поки водій не висадив її на роздоріжжі біля вказівника з майже стертим написом. Далі довелося йти пішки три кілометри під палючим серпневим сонцем, тягнучи важкий рюкзак із реставраторським інструментом. Жоден місцевий візник не погодився підвезти її ближче, а мобільний зв'язок зник ще задовго до кінцевої зупинки.

Саме на тому роздоріжжі її вперше й зупинив дивний місцевий чоловік із густою бородою, яка ховала його обличчя настільки, що важко було вгадати - чи то зовсім молодий, чи вже добряче за тридцять. Він саме ремонтував старий мотоцикл біля придорожньої майстерні, коли побачив її рюкзак. Він був в замащеному робочому комбінезоні, похмуро глянув на її рюкзак, а тоді на дорогу позаду неї - ту єдину, що вела далі й нікуди більше, крім як до пагорба.

- Крім садиби, тудою більше нема куди йти, - кинув він, ніби відповідаючи на думку, якої вона ще навіть не встигла вимовити. - До пагорба Смутку не ходи. Там нічого шукати, крім неприємностей.

Вона тоді лише відмахнулася, прийнявши його за чергового сільського дивака.

Але зараз, стоячи на ґанку садиби й розглядаючи похмурий фасад із затягнутими пилом готичними вікнами, їй було вже не до сміху.

Контракт обіцяв зовсім інше. У документах зазначалося, що це типова підготовка перед приїздом великої будівельної бригади, а на місці є базові зручності - світло, вода й генератор. Її завданням було лише одне: провести делікатну розвідку, розчистити шари старої штукатурки й оцінити стан унікальної дерев'яної панелі та розписів у головній залі. Але коли вона відімкнула важкі двері, стало зрозуміло, що її обдурили. Жодного світла, жодної води, а мобільний перетворився на шматок непотрібного скла. Вона опинилася в пастці.

- Ти таки доперлася сюди, дуріще, - пролунав за спиною вже знайомий низький, злий голос.

Ліра здригнулася й різко обернулася. На ганку стояв той самий хлопец із роздоріжжі.

- Тобі яке діло? - Ліра видихнула дим з електронки й вкинула підборіддя вище, намагаючись приховати раптову тривогу й те, як тремтять від втоми ноти в голосі. - Я тут за роботою. У мене контракт.

- Контракт із ким? Зі смертю? - Він зробив різкий крок до неї, скорочуючи відстань. У його погляді читався не просто злісний спротив, а чистий, тваринний страх, який він ретельно маскував під агресію. - Цю будівлю закрили десять років тому після зникнення попередніх власників. Твоя так звана бригада сюди ніколи не приїде, бо сюди взагалі ніхто не їздить. Забирай свої інструменти і звалюй звідси, поки сонце не сіло за ліс.

- Я не вірю в твої байки, - вона різко розвернулася, штовхнувши важкі дубові двері, які з противним металевим стогоном піддалися й відчинилися всередину. - Маю роботу.

Вона зайшла всередину, різко ляцнувши вимикачем біля входу, хоч і знала, що струму немає. Лампочка очікувано мовчала. У темряві коридору рознеслося гутке, важке лунне ехо - ніби хтось одразу за нею зробив крок уперед.

Тяжкі кроки за спиною показали, що він рушив слідом, зачинивши за ними важкі двері на засув, бо залишати їх відкритими тут було ще небезпечніше.

Він різко чиркнув запальничкою. Її слабке полум'я вихопило з пітьми не парадний хол, а величезну стіну, повністю забиту пожовклими, щільно притиснутими одне до одного старими фотографіями. З кожного знімка на них дивилися незнайомі люди з дивно застиглими, неможливими виразами обличчя.

А посередині стіни чітко білів свіжий, вологий слід від чиєїсь долоні - наче хлюпнули фарбою. Тільки від цього сліду тягнувся тонкий, темний струмок справжньої крові, який повільно стікав униз, до самої підлоги.

Ліра не одразу зрозуміла, що саме її налякало. Не кров. Не долоня. Фотографії.

Вона повільно наблизилася до стіни, тримаючи електронку між пальцями. Маленький синій індикатор на корпусі світився в темряві слабкою крапкою, але цього вистачало, щоб розрізнити найближчі знімки.

- Не чіпай, - тихо сказав він.

- Я ще навіть не торкнулася.

- Я знаю.

Ліра зупинилася.

- Тоді чому ти сказав?

Він не відповів. Він стояв трохи позаду, піднявши запальничку вище. Полум'я тремтіло в його руці, кидаючи на стіни довгі, неприродно викривлені тіні. Ліра придивилася до фотографій. Сім'я. Принаймні, так здавалося спочатку.

На першому знімку - чоловік років п'ятдесяти, жінка в темній сукні й двоє дітей. Вони стояли перед цією ж садибою, тільки тоді фасад був чистим, вікна - цілими, а над дверима висів герб, якого тепер не залишилося й сліду.

На другому - ті самі люди за довгим столом. На третьому - біля старого дуба. На четвертому...Ліра нахилила голову.

- Гей, - покликала вона, не відриваючи погляду від стіни. - Іди-но глянь.

Він підійшов ближче.

- До речі, мене звати Ельріх, - сказав він, тримаючи запальничку так, щоб світло падало на знімки. - А тебе?

- Ліра, - відповіла вона машинально, не відводячи очей. - Тут одна й та сама дівчинка.