Історії старого машиніста

Вона йшла рейками. Сльози текли по щоках. Їй було боляче. Боляче за нього, за його зраду. Їй не хотілося жити. Так завжди коли зраджують. З'являється бажання піти. Втекти від усього, від проблем, від болю, від самого себе. І найпростіший спосіб – померти. Тільки мало хто думає про ціну цього вчинку. Так, ви уникнете проблем. Вам буде байдуже, що там з ним чи з нею. Ви пішли. Пішли назавжди. Тепер вас покладуть у дерев'яну скриньку та закопають на півтораметрову глибину. Вам буде байдуже, що відчувають ваші родичі. Що їм боляче від втрати рідної людини. Що вони проклинають винуватця всього цього. Що вони готові знищити, вбити його. Вам все це буде байдуже. Ви будете мертві.

Сутінкову темряву прорізало світло фар, які швидко наближалися. Характерний перестук повідомив про наближення поїзда. Вона стояла на рейках і спокійно дивилася на локомотив, що мчав на неї. Гальма заскрипіли, гасячи інерцію. То був ремонтний локомотив без вагонів, це й врятувало дівчину. За метр від неї купа металу завмерла.

- Ти що, з глузду з'їхала! - машиніст був не на жарт переляканий. – Жити набридло?!

- Так! – закричала вона. – Так! Так! Він зрадив мене! Я не хочу жити! Не хочу!

Ридаючи, вона опустилася на рейки.

- Як тебе звуть, диво? - зітхнувши запитав машиніст.

- Ганно, - схлипуючи, відповіла дівчина.

- Кареніна чи що? - усміхаючись, перепитав машиніст.

- А мені не смішно!

- Так, заспокойся. Пішли, до станції довезу. Не охоче, але дівчина піднялася. Спроба самогубства не вдалася. Локомотив не поїде, поки вона буде сидіти на рейках, тому який сенс перешкоджати руху?

- Ну й чого це ти вирішила руки на себе накласти? - запитав машиніст, коли вони вже сиділи в кабіні поїзда. Локомотив повільно їхав, дерева миготіли вздовж дороги, рейки тихо перестукувались. – До речі, зауваж, адже своєю смертю ти легко могла зіпсувати мені життя. Ні, мене навряд чи посадили б, сама під колеса стрибнула, але приємного мало.

- Ви нічого не розумієте... - відчужено дивлячись у вікно, промовила вона.

- Чого я не розумію? Кохала, берегла, плекала, а він узяв і пішов до іншої. Ти, звичайно, не можеш пробачити зраду, але й відпустити теж не можеш. Серце давить. Кохаєш його. Ось і вирішила накласти руки. Я вгадав?

- Майже, - вона трохи заспокоїлася: водила пальцем по брудному склу вікна. - Він був для мене всім, а вона моєю найкращою подругою. Гірше не може бути!

- Ха, повір, може… ти думаєш, що у світі все так чудово? Кохані не зраджують, друзі не б’ють у спину? Ось послухай, що я розповім тобі. Був один такий випадок. Хлопець дівчину покохав, а вона...

- Зрадила нього? - Ганна подивилася на машиніста.

- Ні, - старий усміхнувся, - не все так просто. Але певною мірою він вважав, що його зрадили. Хоча просто так склалися обставини.

- Які обставини? – із цікавістю запитала дівчина.

- А ось слухай! Олексій був щасливий…

* * *

Олексій був щасливим. Він три місяці зустрічався з Алісою. До цього був важкий період його життя: його покинула дівчина. Коли кохаєш, важко пережити розставання. Не зраду, а саме розставання. Вона пішла до іншого та щаслива. Олексій не звинувачував її, серцю не накажеш. Але переживав тяжко. Почав захоплюватися алкоголем. Ну, знаєте, те відчуття, коли наче біль вщухає. Але він не вщухає. Не з однією чаркою, не з усією пляшкою. Тоді вона й з’явилася. Взяла з його рук ту пляшку та викинула геть та простягнула руку. Тоді він був злий на неї, а тепер…

А тепер він був щасливим. Сьогодні він готувався познайомити свою Алісу із батьками. Знайомство з батьками – один із найвідповідальніших етапів у відносинах. Купи анекдотів про взаємини зятя і тещі, вони ж перефразовані на свекруху та невістку, підливають олії у вогонь. Для батьків це теж зворушливий момент.

- Люся! – пов'язуючи краватку біля дзеркала у ванній, крикнув отець Олексія Володимир Іванович.

- Чого тобі? - розставляючи тарілки на столі, відповіла Людмила Павлівна, відповідно мама Олексія. – Олексій з Алісою скоро прийдуть, а в мене нічого не готове.

- Люся, скажи чесно, а ти нервувала, коли з моїми знайомилися? – посміхаючись, поцікавився Володимир Іванович.

- Ще б пак! Тато полковник у відставці, мама педагог із двадцятип'ятирічним стажем. Як тут не нервувати? – поправляючи скатертину, відповіла Людмила Павлівна.

- Ой, ніби, твої краще! Папа заступник директора на заводі, партійна людина; мама домогосподарка. На мене, як на закінченого інтелігента, дивилися. Аж озноб пробив!

– Так, я не зрозуміла! Це що за претензії?! – у будинку нареченого назрівав конфлікт. І невідомо чим би це закінчилося, якби не дзвінок у передпокої.

- Ну чого стала?! – прикрикнув на дружину Володимир Іванович, – йди, відкривай!

- Та йду, йду.

На порозі стояв Олексій з Алісою. Аліса була дуже гарною дівчиною. Чорне, довге волосся каскадом падало на плечі та спину. Карі бездонні очі. Смаглява ніжна шкіра, милі ямочки на щоках. Біла посмішка пухких звабливих губ. Струнка витончена фігура. Володимир Іванович трохи здивувався, побачивши наречену сина. Ні, він не був ласий на жінок. Він щиро кохав свою дружину і не зраджував її. Трапляються в історії такі випадки. Просто Аліса нагадала йому одну дівчину, яку він кохав двадцять років тому. Тоді він ще не зустрів свою Люсю, і його серце було віддано іншій. Такій же смаглявій брюнетці з карими очима. Аліса була, як дві краплі води схожа на ту дівчину з юності Володимира Івановича. Дивлячись на усміхнених наречену та сина, він згадав себе. Нічні прогулянки, вірші Бодлера, поцілунки…