Між небом та землею

У палаті вирувала буря. З тіла старого, який лежав на лікарняному ліжку, бив стовп білого світла. Прямо з грудей, де був встромлений меч. Мені завжди подобається це видовище. Біле світло огортає мій чорний меч. Це прекрасно!

Стовп світла став потроху зменшуватися і згодом зовсім зник. Я прибрав меч і той розчинився у просторі. Мої чорні крила повільно склалися за моєю спиною.

Переді мною стояв старий який з подивом дивися на власне тіло, яке лікарі ще намагалися реанімувати.

- Що відбувається? – тремтячим голосом запитав він.

- Вітаю, шановний! – почав я, але запнувся. Як його там звуть.

- Володимир Олексійович, - тихо промовив за моєю спиною молодий хлопець.

- Володимир, - промовив я. Навіщо ті по батькові? Вже все! Скоро й це ім’я не буде йому належить. Проведе свій час у раю або пеклі, а потім назад у маленьке тільце, яке тільки й вміє що псувати підгузки. Або ж, якщо є амбіції, піде до нас, або до амурів, або до цих ось, хранителів. Варіантів кар’єрного зростання безліч!

- Щиро вітаю вас! – продовжив я. – Ви померли!

- Тобто? – здивовано запитав Володимир. – Як? Чому?

- А це вже запитайте у цього молодика! – сказав я, вказуючи на юнака.

- Що? – перепитав Володимир.

- А я тут до чого?! – здивувався юнак, який був якраз янголом-охоронцем цього старого.

- Охоронець, а чому ти мене не зупинив? – запитав я. - Це ж твоя робота!

- Печатка смерті була дуже сильною, - виправдовуючись, відповів охоронець. – Я нічого не встиг зробити.

- Він мав вас зупинити? – здивовано запитав Володимир.

- Ні! – почав виправдовуватися янгол-охоронець. – Зовсім ні!

- Так, - кивнув я, - у вашому випадку він дійсно не міг нічого зробити. На щастя. Ходімо! – я махнув рукою, вказуючи, що Володимиру треба йти за мною.

- Куди ми йдемо? – плентаючись за мною, запитав Володимир.

- На суд божий, мій друже! – з посмішкою відповів я. – На суд божий!

- Як? – здивувався Володимир. Він ще не зрозумів що сталося. Буває! З усіма буває! Ніхто не вірить що помер. Деякі навіть до самого потрапляння до пекла.

- Пояснюю, - поклавши йому руку на плече, почав я. – Ви померли. Ваше земне життя закінчилося. Далі суд де буде вирішено куди вас: рай чи пекло. Зрозуміло?

- О, боже! – схопившись за голову, заволав Володимир. – Ні, мені туди не можна! – він вчепився мені в піджак. – Мені туди не можна! Я грішив! Я багато грішив! Мені туди не можна!

- Заспокойтесь! – гаркнув на нього я, знімаючи його руки з піджака. – Всі грішать. І що тепер, усіх до пекла? Та й що ви там робили? Крали на роботі?

- Було, звісно, - відповів Володимир. Я повільно пішов до виходу.

- Зраджували своїй дружині? – продовжив я бесіду.

- Лише декілька разів, - схвильовано відповів Володимир. – З її сестрою, мамою та подругою. Але це було на весіллі і я був п’яний.

- На якому весіллі? – запитав я, зупинившись біля виходу.

- На нашому, - відповів Володимир. – Кажу ж, був п’яний.

- Ось так на суді й говоріть, - промовив я, - що це було на весіллі та ви були п'яним. Добре?

- Добре, - кивнув Володимир і ми вийшли на вулицю.

Надворі нічого не змінилося. Люди йшли у своїх справах. Начебто й не померла людина. Хоча відповідь проста: всім начхати, на те, що хтось десь помер. Кожен має свої проблеми. Он солідного вигляду чоловік біжить і голосно розмовляє телефоном про якісь акції та падіння цін на них. А там парочка йде обнявшись. А от ту пару краще не зустрічати.

- Цілься точніше, криворукий! – репетував на всю вулицю старий амур. Ну старим він був відносно. Скажемо так, він був досвідченим. Але я буду називати його старим. Всі ми старі, якоюсь мірою.

Молодий, хай буде молодий, аж трясся від страху. Руки тремтіли, пістолети ходили ходуном. Так, уявляю, що буде, якщо такий влучить кудись. Я пройшов повз, вдавши, що не помітив. Ні, люди їх не бачили, але я ледве стримався. Смішно їй богу.

За спиною почувся ляск, і в тіло вдарило щось важке. За інерцією я пролетів ще кілька метрів.

- Ти що робиш, йолопе?! – волав на все горло старий амур. Я ледве підвівся на ноги. Чорт! У голові запаморочилося.

- З вами все добре? – стоячи наді мною запитав Володимир.

- Трясця, - тихо вилаявся я.

- Зовсім збожеволів! - продовжував кричати амур. - У женців не можна стріляти! Тільки у людей!

- Я волію, коли мене називають янголом смерті, - з тихою злобою промовив я. Бракувало ще закохатися в когось. Про прямоту рук амурів вже анекдоти ходять.

- Заспокойтесь! - заспокійливо мовив амур. - Все добре!

- Нічого не добре! - перебив я амура.

- Так, - підтримав мене Володимир, - стріляти в… - він обвів мене рукою.

- Янгола смерті, - промовив я.