Звичка – друге я. Навіть у дрібницях. Ось, наприклад, дорога. Щоб дійти від мого будинку до зупинки, треба оминути сусідній будинок. Причому обійти його можна з обох боків: з двору або вийшовши до проїжджої частини. Я завжди виходив до дороги і йшов до зупинки. І все було вироблено до автоматизму. Я навіть не замислювався, як іду до зупинки. І одного, як потім виявилося, не зовсім прекрасного дня, мене понесло іншою дорогою. Просто я подумав, а чому б мені не піти цією дорогою. Просто, від балди, як кажуть. Так ось, йду я собі та йду неквапливо. Ну, як неквапливо, зважаючи на те, що я за звичкою тричі послав будильник, а потім з диким криком «Караул!!!» бігав по квартирі, то я просто швидким кроком тупав до зупинки. Ах, так! Згадав, чому мене понесло іншою дорогою! Мені здалося, манна небесна по голові стукнула, що ця дорога на жалюгідні три сантиметри коротша. Тому я пішов цією дорогою.
Повернемося до дороги. Іду, значить, дорогою і бачу дівчину перед собою. В принципі, нічого дивного. Ранок усі кудись поспішають. І ця дівчина, що стоїть біля ліхтарного стовпа та озирається на всі боки, мене не здивувала. І я просто пройшов повз і забув її.
День мій, як завжди, пройшов у нервуванні на роботі. Взагалі, все життя людини це суцільне нервування. Треба рано встати, проклинаючи будильник, потім незграбно збиратися, штовхатися в маршрутці та, о алілуя, ти на роботі! А тут кожна с..., яка вища за тебе кар'єрними сходами, вважає тебе своїм рабом. Командує, принижує. Тому надвечір приходиш як вичавлений лимон. І так проходять п'ять днів на тижні, а потім два вихідні, які ти витрачаєш на прання, прибирання та заготівлю жратви на весь майбутній тиждень.
І настав новий, похмурий день. І, як на зло, світило сонце. Ви думаєте, це піднімає настрій? Як би не так! Коли в прекрасний день на тебе чекає восьми годинний сеанс Камасутри на роботі (причому не ти, а тебе там будуть камасутрити), то сонечко, що яскраво світить, навпаки, пригнічує. Отож, знову я пішов іншим маршрутом. Так, нахабно змінив багаторічну звичку вироблену ще з часів ВНЗ. І знову ця дівчина під тим самим ліхтарним стовпом. Вона стояла, озираючись на всі боки, одягнена в бордовий діловий костюм. Дивно, але у неї не було сумочки. Неочікувано було бачити дівчину без сумочки. Де ж вона тримає цю купу мотлоху? Чи вона новий вид дівчат, що обходиться без купи мотлоху? Я просто пройшов повз, і мій день повторився як за шаблоном.
Вихідний! Алілуя! Ковток свободи! Ага, зараз!!! Прибирання! Ні, я не фанатик чистоти, але пил треба витерти, пропилососити, протерти підлогу. Може навіть випрати. Ще сходити до магазину за продуктами.
Ось тут знову сталася дивина. Річ у тому, що магазин знаходиться трохи далі зупинки, тому, як не прикро, але цей будиночок доводиться оминати. І так, я знову пішов іншою дорогою. І що б ви думали? Вона стояла там. У вихідний, у суботу. Ні, я розумію, що є контори, які й у суботу працюють, але все-таки. Я майже пройшов повз…
- Вибачте, - звернувся я до неї. - З вами все гаразд?
Вона здивовано глянула на мене. Та я й сам хотів подивитися на себе збоку, як на ідіота! Ні з того ні з цього заговорив із дівчиною, яка мені, по суті, байдужа. Хоче, хай стоїть під цим стовпом! В нас не заборонено! Хоч розкладачку ставить та живе!
- Зі мною? - вона озирнулася, здивувавшись, що я до неї звертаюсь.
- Ви бачите ще когось тут? - запитав я. Вулиця була справді порожньою. Дивна річ для полудня вихідного дня.
- Зі мною все в порядку. – невпевнено промовила дівчина. - Я тут гуляю.
- Чи не проти, якщо я прогуляюся з вами? – несподівано навіть для себе, спитав я. Дівчина зам'ялася, але погодилася. Ми повільно рушили вулицею.
- Мене звуть Максим, а вас? - вимовив я, після мовчання, що затяглося. Боже, що я роблю? Для чого вона мені? Ні, вона симпатична, але в мене начебто є Катя. Катя - це дівчина, з якою я ніби зустрічаюся. Ніби тому, що у нас вільні відносини. Вона сама так захотіла, а я був тільки радий. Ми бачимося кілька разів на тиждень. Повечеряли, переспали та по домівках. Все чудово. Жодних мімімі, все по-дорослому! І тут я починаю гуляти з іншого. В принципі, при вільних відносинах це не заборонено, але почував себе незручно.
- Аня, – відповіла дівчина.
- Дуже приємно, - усміхнувся я і простяг руку. Вона зиркнула на неї, потім на свою руку і вимовила тихе «Угу». Ну, не хочеш як хочеш.
- Може, на «ти» перейдемо? - запитав я.
- Звісно! – усміхнулася вона. - Я взагалі здивувалась, що ти заговорив зі мною на ви.
- Не бачу сенсу у зайвій фривольності! – витіювато відповів я. Аня розсміялася, а бабуся, що проходила повз, якось дивно подивилася на нас, потім перехрестилася і пішла геть, щось бурмочучи. Я не надав цьому значення. Мало чого вона. Швидше за все, щось із розряду «Ходять тут! А ми у наш час…». Хоча ми нічого такого не робили, просто гуляли. Навіть за руки не трималися.
- Любиш тримати себе в рамках етикету? - запитала вона.
- Так, пані, ваша правда! – відповів я. Ми засміялися.
- Якщо чесно, мені часто кажуть, що я народився не в ті часи. Вісімнадцяте, дев'ятнадцяте століття - ось мої часи.
- Чому? – здивувалася співрозмовниця.
- Тоді все вирішувалося по совісті. – відповів я. - Образив жінку, йди на дуель, животом ризикуй.