Розділ 20

   Минуло шість років… Toyota зупинилася біля магазину фруктів. З автомобіля вийшов симпатичний, мужній, впевнений в собі, елегантно одягнутий молодий чоловік. Це був Максим.

-Вітаю тебе вдома,- обійняв друга Юра.

-Вітаю. Юра, швидко обговоримо справи, бо мені треба ще до батьків заїхати. Похворіли вони.

   За ці шість років Максим круто змінив своє життя. Навчався, а на канікулах наполегливо працював. Частину грошей відсилав Соні, інші заощаджував. Відслужив. Вз`яв кредит, подався в бізнес і знову з думкою про Соню. Йому пощастило, зустрів потрібних і надійних людей. У столиці, а вже потім і в рідному місті відкрив магазини, які продавали фрукти, овочі, ягоди. Його помічники вийшли на Софію Олександрівну та заключили з нею договір про постачання товару, але приховали справжнє ім`я власника магазинів. Тому Соня ніяк не здогадувалася,  хто за цим стоїть Максим. Він хотів їй допомагати і у нього це чудово виходило.

   Юру давно вибачив, допоміг йому виплатити борги і зробив своїм керуючим мережею магазинів у рідному місті. Юра добре справлявся зберігаючи конфіденційність, а також постійно інформував Максима про життя Соні.

   Про батьків Максим теж не забував і забезпечував їх необхідним. Коли запропонував переїхати їм у столицю ті на відріз відмовилися, хоча раніше і погоджувалися. І тоді Максимові нічого іншого не лишалося як прийняти їх рішення. Батько вже не їздив у далекі дороги і був поруч зі своєю дружиною. Це дуже радувало Максима. Батьки часто їздили до нього у столицю, а він Максим жодного разу за ці шість років не приїжджав додому. Та зараз був вимушений приїхати, бо вони похворіли і Максим приїхав їх провідати.

-Через тиждень зустріч випускників технікуму,- нагадав Юра Максимові,- так що лишайся, підемо разом.

-Я тут надовго не затримуюся. Пару днів і поїду.

-Щоб не зустрітися з нею?

-Правильно Юра. Це виглядає так, що я ніби знову тікаю, але насправді так воно і є,- зізнався Максим другові.- Як там у неї справи?

-У неї все нормально. Максим, я і зараз почуваю себе винним у тому, що вона вийшла заміж не за тебе, а за того козла. Сто разів тобі говорив, що піду до неї і розповім, що збрехав.

-Не смій Юра,- Максим підвищив тон свого голосу,- не смій. Ти не в чому невинний, тут тільки моя вина. Я не тільки про викрадення, а й про те, що поїхав, відмовившись боротися за неї і за наше кохання. Тоді думав, що це вірне рішення та помилився. Я так багато наробив помилок, що їх вже не виправить. Не заслуговую на її вибачення. А вона? Не встигли ми розійтися, відразу ж тут вийшла заміж і народила йому. Я колись, сам бажав щоб вона зустріла гарного чоловіка, але не так швидко і не того козла.

-Любов зла…

-Не продовжуй Юра, якщо не хочеш…

-Мовчу, вибач.

-О, Максим… Як же тебе там по батькові?- До них в гарному настрої підійшов Колян, який був радий бачити Максима,- тепер ти велика шишка, то мушу тебе величати. То як там тебе? Максим…

-Максим Романович,- підказав Юра.

-Радий тебе бачити Колян,- Максим теж зрадів зустрічі з Коляном,- і радий, що ти тверезий і чистенький.

-Дякуючи тобі. Моя вдяка тобі безмежна. Робота в мене хороша і сім`я повернулася. Заходь у гості.

-Радий, що зміг допомогти, а у гості обов`язково зайду,- пообіцяв Максим.

   Максим не зміг поїхати не побачивши її. Хоч із далека, хоч на одну мить, але побачити. Його почуття до Соні не згасали, а з роками ставали ще сильнішими. Максим пішов до саду, сховавшись за деревами, побачив її. «А вона не змінилася за ці шість років, а стала ще гарнішою- подумав Максим. Згадав, як їм було добре разом. Які вони були щасливі кохаючи одне одного. Йому захотілося все повернути, але…

-Я кохаю тебе Соня,- сказав Максим їй у слід збираючись йти.

-І вона тебе теж кохає і тільки тебе,- почув голос ззаду.

   Максим обернувся, неочікував це почути та ще від її чоловіка.

-Віктор Миколайович,- чуть-чуть не вирвалося в нього «козел».

-Де ж ти так довго був?- запитав Віктор Миколайович,- а в тім не відповідай, бо я і так знаю.

-Про що знаєте?- розгубився Максим.

-Що магазини відкрив щоб допомагати Соні.

-Звідки знаєте? Соня теж знає?- ще сильніше розхвилювався Максим.

-Заспокойся, Соня не знає, не мені їй про це розповідати. А звідки знаю, неважливо. Можу одне сказати, що ще досі викладаю у технікумі і маю добрі стосунки з теперішніми і колишніми студентами.

-Головне, що ви їй нічого не сказали. Дякую,- Максим заспокоївся.

-Боїшся, коли дізнається не захоче співпрацювати,- продовжував розмову Віктор Миколайович.

-Так,- зізнався Максим і додав,- сподіваюся, що вона щаслива у шлюбі з вами і донька у вас гарна. Бачив як садом бігла. Не кажіть, що зустріли мене тут.

-Максим,- сумно продовжив Віктор Миколайович,- ти мабуть не почув, що я казав, що Соня завжди кохала і кохає тільки тебе.

-Я її теж кохав і кохаю. Та тепер вона заміжня жінка і має дитину.

-У нас фіктивний шлюб. Я її кохаю з першого погляду, думав, що вона мене теж з часом покохає, але помилився. Ми з нею ніколи не були близькими. Вона увесь цей час чекала і чекає на тебе,- Віктор Миколайович вирішив розповісти Максимові правду, бо хотів щоб Соня нарешті була щасливою.

-А донька…

-Аня, твоя донька. Гроші які ти весь час висилав, Соня клала їх на рахунок Ані. Казала, коли вона виросте, то зможе ними скористатися. Зараз, Аня не знає, хто її справжній батько.

   Новина була приголомшливою і неймовірно приємною. Максим стояв завмерши на місці. Хотів щось сказати та не міг підібрати слів. Соня кохає тільки його і він батько. У нього є донька. Яким же був дурнем, коли покинув її і не тільки її, а й їхню донечку.

-Дякую вам,- нарешті Максим міг хоч щось сказати,- знаю, що ви це зробили заради Соні, та ваш вчинок заслуговує на велику вдячність і повагу.

-Я сам з нею поговорю, а ти чекай тут у саду. Настав час повернути тобі твою сім`ю,- Віктор Миколайович похлопав Максима по плечу і поспішив до будинку.