Розділ 20

  Минуло шість років…

  Toyota зупинилася біля магазину фруктів. З автомобіля вийшов симпатичний, мужній, упевнений у собі, елегантно одягнений молодий чоловік. Це був Максим.

— Вітаю тебе вдома, — обійняв друга Юра.

— Вітаю. Юро, давай швидко обговоримо справи, бо мені ще до батьків треба заїхати. Похворіли вони.

  За ці шість років Максим кардинально змінив своє життя. Навчався, а на канікулах наполегливо працював. Частину заробленого надсилав Соні, решту заощаджував. Відслужив. Взяв кредит, подався в бізнес — і знову з думками про Соню.

  Йому пощастило: зустрів надійних людей. Спершу в столиці, а згодом і в рідному місті він відкрив мережу магазинів із продажу фруктів, овочів та ягід. Його помічники вийшли на Софію Олександрівну й уклали з нею договір про постачання продукції, приховавши справжнє ім'я власника. Тому Соня й гадки не мала, хто стоїть за цією справою. Максим хотів їй допомагати — і йому це прекрасно вдавалося.

  Юру він давно вибачив, допоміг розрахуватися з боргами і зробив його керівником магазинів у рідному місті. Юра добре справлявся, зберігаючи конфіденційність, і постійно інформував Максима про життя Соні.

  Про батьків Максим теж не забував, забезпечував їх усім необхідним. Якось запропонував їм переїхати до столиці, але ті навідріз відмовилися, хоча раніше погоджувалися. Тож Максим прийняв їхнє рішення. Батько більше не їздив у далекі рейси, залишався вдома поруч із дружиною — і це дуже тішило Максима.

  Батьки часто навідувалися до нього в столицю, а от сам Максим жодного разу за ці шість років не приїжджав додому. Але цього разу мусив повернутися: вони захворіли, і він приїхав їх провідати.

— Через тиждень зустріч випускників технікуму, — нагадав Юра Максимові. — Тож лишайся, підемо разом.

— Я надовго не затримуюся. Пару днів — і поїду.

— Щоб не зустрітися з нею?

— Саме так, Юро. Знаю, виглядає, ніби я знову тікаю... Та й справді так і є, — зізнався Максим. — Як вона там?

— У неї все нормально. Максим, досі почуваюся винним у тому, що вона вийшла заміж не за тебе, а за того козла. Сто разів казав тобі: піду до неї й розповім, що збрехав.

— Не смій, Юро, — Максим підвищив голос. — Не смій. Ти ні в чому не винен. Тут тільки моя вина. І не лише через викрадення, а й через те, що поїхав, відмовившись боротися за неї і за наше кохання. Тоді думав, що це правильне рішення... Та помилився. Стільки помилок наробив, що їх уже не виправити. Я не заслуговую на її вибачення.

  Максим замовк на кілька секунд, глянув убік і додав:

— А вона? Ми ще не встигли як слід розійтися, як вона вже вийшла заміж і народила від нього. Колись я сам бажав, щоб вона зустріла хорошого чоловіка... Але не так швидко. І точно не його.

— Любов зла...

— Не продовжуй, Юро, якщо не хочеш посваритися.

— Мовчу, вибач.

  Раптом до них підійшов Колян у піднесеному настрої.

— О, Максим... Як тебе там по батькові? — з усмішкою звернувся він. — Тепер ти велика шишка, мушу тебе по-великому величати! То як? Максим...

— Максим Романович, — підказав Юра.

— Радий тебе бачити, Колян, — Максим щиро усміхнувся. — І радий, що ти тверезий і доглянутий.

— Це завдяки тобі. Безмежно вдячний. Робота хороша, сім’я повернулася. Заходь у гості.

— Радий, що зміг допомогти. Обов’язково зайду в гості, — пообіцяв Максим.

  Максим не зміг поїхати, не побачивши її. Хоч здалеку, хоч на мить — але побачити. Його почуття до Соні не згасли, а з роками тільки зміцніли. Він попрямував до саду, заховався за деревами й нарешті побачив її.

«Вона зовсім не змінилася… Ні, стала ще гарнішою», — подумав Максим, згадуючи, як добре їм було разом, як вони любили одне одного, були щасливі. Йому шалено захотілося повернути все назад, але...

— Я кохаю тебе, Соню, — тихо промовив він їй услід, уже збираючись іти.

— І вона тебе кохає. Завжди кохала. Тільки тебе, — почув раптом за спиною голос.

Максим різко обернувся. Він аж не повірив, що це сказав її чоловік.

— Віктор Миколайович... — ледве стримався, щоб не обізвати його тим словом, яке крутилося на язику.

— Де ж ти так довго був? — спокійно запитав Віктор. — Хоча… не відповідай. І так усе знаю.

— Що саме? — розгубився Максим.

— Що відкрив магазини, щоб допомагати Соні.

— Звідки ви знаєте? Соня в курсі? — Максим заметушився, хвилювання миттєво охопило його.

— Заспокойся. Соня не знає. І не мені їй про це розповідати. А звідки знаю — то вже інше питання. Можу тільки сказати, що досі викладаю в технікумі й підтримую добрі стосунки зі своїми студентами... і колишніми теж.

— Головне, що вона не знає. Дякую вам, — Максим нарешті трохи розслабився.

— Боїшся, що коли дізнається, припинить співпрацювати? — з посмішкою уточнив Віктор.

— Так, — чесно зізнався Максим. — Головне, щоб вона була щаслива з вами. Донька у вас гарна. Бачив, як бігла садом. Не кажіть їй, що бачили мене тут.

Віктор тяжко зітхнув:

— Максиме... Ти, мабуть, не почув головного. Соня завжди кохала й досі кохає тільки тебе.

— Я теж кохав її і кохаю. Але ж вона заміжня. Має дитину.

— У нас із нею фіктивний шлюб. Я справді кохаю Соню ще з першого погляду. Сподівався, що з часом вона відповість взаємністю... Але помилився. Ми з нею ніколи не були близькими. Вона весь цей час жила лише тобою. Чекала тебе.

Максим застиг.

— А донька?..

— Аня — твоя донька. Гроші, які ти надсилав, Соня зберігала для неї. Казала, коли підросте, матиме стартовий капітал. Аня поки що не знає, хто її справжній батько.

  Ця новина приголомшила Максима. Він стояв мов завмерлий, намагаючись підібрати хоча б одне слово. Соня любить тільки його. Виявляється, він батько. У нього є донька. Яким же дурнем він був, що залишив їх обох…

— Дякую вам... — нарешті спромігся прошепотіти Максим. — Розумію, що зробили це для Соні. Але ваш вчинок заслуговує на велику повагу.