Розділ 18

  Післязавтра Максим збирався повертатися до навчання. Він втратив кохання Соні. Вона не пробачить йому, та й сам собі він не може пробачити. Максим розумів, що Соня мала рацію, коли казала, що вони різні. Їхні стосунки не мають майбутнього. Але ж як непросто відмовитися від кохання, як важко забути все прекрасне, що було між ними.

  Того вечора, коли сталася пожежа, Максим ішов до неї, щоб ще раз попросити вибачення. Хотів сказати, як сильно шкодує через свій вчинок і підлу брехню. Він прагнув розповісти, чому зв'язався з тими бандитами й чому мав погану репутацію. Хотів запевнити, що змінився завдяки їй. Її кохання зробило його кращим.

  Ще здалеку Максим побачив полум'я й злякався за Соню. Щодуху кинувся на допомогу. У диму нічого не бачив, тільки викрикував її ім'я. Випадково помітив, як знесилена вона ще бореться з вогнем. Підбіг до неї саме в ту мить, коли вона втратила свідомість. Підхопив на руки й поніс до будинку, поклав на килим, що лежав на підлозі.

  Соня довго не приходила до тями, і він боявся, що вона може померти. Робив штучне дихання, благав її отямитися. Саме тоді приїхала швидка, і лікар попросив Максима відійти. Минуло кілька хвилин — і Соня заворушилася. Лікар переніс її в крісло. А він так і не підійшов до неї. Головне, що вона житиме. Це для нього найважливіше.

  Може, Соня подумає, що це він усе влаштував, щоб знову завоювати її прихильність. Але хіба ж він міг знищити сад, ризикувати її життям і життям інших людей? Він же не настільки безсердечний.

  Максим, як і Соня, любив сад. Він із задоволенням допомагав їй у роботі, знав, де ростуть які дерева і скільки є вуликів. Коли Максим вийшов надвір, то побачив, як пожежники борються з вогнем. Як шкода саду... Як боляче дивитися, як помирає сад. Пожежники швидко загасили полум’я, не дали йому перекинутися на будівлі. Згодом до Максима підійшов поліцейський і почав ставити безліч запитань.

  Уже збираючись додому, Максим заглянув у вікно, щоб переконатися, що з коханою все гаразд. Вона якраз розмовляла з поліцейським. Хотів зайти, та не наважився. Не хотів, щоб Соня ще більше розхвилювалася.

  Бідолашна Соня... Як багато їй довелося пережити й втратити. Вона заслуговує на спокійне й щасливе життя.

  А хіба він, Максим, може їй це дати? І взагалі, що він, звичайний студент, може їй запропонувати?

  Ці питання раптом виникли в голові.

  Кохання... Так, він її кохає і буде кохати завжди. Може допомагати з роботою в саду. Але ж цього замало. Щоб відродити сад, потрібні гроші. А їх у нього немає. Та й треба повертатися до навчання.

  Соні потрібен інший чоловік — той, хто забезпечуватиме її, матиме гарну репутацію в суспільстві.

  Нелегко про це думати, але так буде краще для Соні.

  А він, Максим, не буде їй заважати. Відступить. Бо не гідний бути поруч із нею.

  З самого початку не варто було лізти до дорослої жінки, псувати їй життя. Вона правильно зробила, що прогнала його.

  Тепер лишається повернутися до навчання, а у вільний час підробляти. Уже чесним шляхом. Частину заробітку надсилатиме Соні, а вона вже хай сама вирішує — приймати допомогу чи ні.

  Прийнявши таке рішення, Максим повідомив про це матері.

— Мамо, я більше не повернуся сюди. Навчатимуся і житиму в столиці. Знайду роботу. Після отримання диплома відслужу в армії, а потім, можливо, поїду за кордон... А може, в столиці відкрию свою справу. Не знаю, як воно складеться.

— Синку, чому? — схвильовано запитала мати.

— Мамо, ти знаєш чому. Не зможу я... Важко мені. Тому ви з батьком приїжджатимете до мене в столицю. А з часом, коли придбаю власне житло й матиму стабільний дохід, заберу вас до себе. Будемо жити разом, якщо, звичайно, ви тоді будете не проти.

— Звичайно, ми будемо не проти, синку.

  Мати все зрозуміла. Підтримала рішення сина, бо вважала його правильним. Вона знала про його стосунки з колишньою викладачкою і про банду Кирила, з якою возився її син. Ні, вона була не проти, коли Максим зустрічався із Сонею, бо бачила, як він її кохає, і це почуття справді змінило його на краще. Та майбутнього в них не було.

  Максим зайшов до Коляна попрощатися. Не хотів їхати, не зробивши цього. Як би там не було, а Колян — усе-таки друг.

  Колян тільки тяжко зітхнув. Підтримав рішення Максима, бо щиро бажав йому кращого.

— Новину тобі скажу, Максе.

— Яку? — з цікавістю запитав Максим.

— Кирило зі своїми хлопцями попався. Поліція заарештувала.

— Серйозно? Звідки знаєш?

  Колян підняв із підлоги недопалок, закурив і сів на ліжко, застелене ганчіркою. Максим залишався сидіти на стільці.

— Вася говорив, — нарешті відповів Колян, маючи на увазі свого товариша по чарці, — що, нібито, Кирило своїх хлопців послав підпалити сад твоєї колишньої викладачки... Софії… Як її там?

— Олександрівни, — підказав Максим. — Говори далі, не тягни.

— Поліція якісь там гарячі сліди знайшла, — Колян сплюнув просто на підлогу, — точніше, по гарячих слідах і взяла.

— Скотина... — збісився Максим. — А я-то думав... Та неважливо. Якщо чесно, взагалі не задумувався, хто підпалив сад. Ще одна моя помилка.

— Та не нервуйся ти так, слухай далі.

— Що ще?

— Кирило в камері розколовся. Зізнався, що його найняв Андрій. Ну, той син Олександри... Як її там по батькові?

— Семенівни.

Ось чому Андрій тоді йшов до бару, коли вони з Максимом у дверях зіткнулися. У нього була зустріч із Кирилом. Через ті акції все це організував, хотів натиснути на Соню. Шкода, що він, Максим, тоді про це не подумав, не надав значення. І не зміг захистити кохану.

Та тепер Андрій надовго сяде. А якщо розкриють усі його злочини, то, може, взагалі більше ніколи не вийде.

— А звідки твій Вася про все це знає? — запитав Максим після роздумів.

— Та в нього внук у поліції працює. Який, до речі, діда свого в мене віднімає. Дружбу нашу хоче розбити.