Розділ 17

  Наступного дня під вечір дід Найк, важко дихаючи, увірвався на кухню. Соня саме розмовляла там із Надією.

— Швидше викликайте пожежників! Сад палає! Люди в чорних масках підпалили!

— Що?! — вигукнули обидві в один голос.

  Вони кинулися з будинку. Те, про що говорив дід Найк, було правдою. Надя вже телефонувала пожежникам. Соня, побачивши, як спалахнула пасіка, кинулася по відра, набрала води й побігла гасити вогонь. Дід Найк скинув куртку й намагався збивати полум’я. Зловмисники втекли, але полум’я ширилося ще дужче, охоплюючи сад.

  Дим душив Соню, але вона не здавалася. У голові крутилася тільки одна думка: врятувати сад. Те найцінніше, що залишилося в неї, забирало полум’я. Перед очима все попливло, сили покидали. Перед тим як знепритомніти, вона встигла побачити, як хтось підбіг і підхопив її на руки, не давши впасти просто у вогонь. Соня хотіла щось сказати, та губи тільки беззвучно поворушилися. Темрява…

  Коли до Соні повернулася свідомість, вона виявила, що сидить у кріслі перед каміном. Хтось урятував її від загибелі у вогні й переніс до будинку.

— Сад… — спробувала підвестися Соня, але сил не вистачило. — Треба рятувати сад…

— Постарайтеся не хвилюватися. Як ви себе почуваєте? — озвався поруч незнайомий голос. Це був лікар.

— Треба рятувати сад… — повторила Соня, закашлявшись.

— Все вже гаразд. Вогонь загасили. Пожежники щойно поїхали, — лікар говорив спокійно, намагаючись її заспокоїти. — Паморочиться голова? Важко дихати?

— Трохи легше. Пече в грудях, але загалом нормально. Дякую вам. А всі живі?

— Так, усі живі. Ви надихалися диму — тому й пече. Але це минеться. Вам пощастило, опіків немає.

Соня на мить заплющила очі, а потім, згадавши про те, що сталося, стиха запитала:

— Лікарю… а хто мене врятував?

— Якийсь молодий чоловік. Завдяки йому ви залишилися живі. Він не дав вам задихнутися димом і згоріти у вогні. Зараз розмовляє з поліцією. До речі, вони теж хочуть із вами поговорити. Вам треба заспокоїтися.

  Перед очима Соні стояли полум'я, що пожирало дерева, вулики… Вона виглянула у вікно, намагаючись хоч щось розгледіти, та на вулиці вже стемніло, і побачити нічого не вдалося. Лишалося чекати ранку. Сльози мимоволі навернулися на очі.

— Співчуваю вам, Софіє Олександрівно, — підійшов поліцейський. — Знаю, що вам зараз нелегко, але мушу поставити кілька запитань…

— Хто це зробив? — перебила Соня.

— Поки що не знаємо. Збираємо свідчення. Ви когось підозрюєте у підпалі?

— Ні… Я… не знаю, — невпевнено відповіла вона.

— Подумайте. Кому це могло бути вигідно? Можливо, з кимось посварилися? Чогось не поділили?

  Соня мимохіть подумала про Максима. Чи міг це бути він? Може, це помста? Але сміливості сказати його ім'я вголос їй забракло.

— Може, боїтеся назвати когось? — поліцейський продовжував допит. — Постарайтеся пригадати бодай якісь дрібниці. Можливо, хтось погрожував?

  Ці розпитування почали дратувати Соню. Голова розболілася ще дужче.

— Я справді не знаю, хто це міг зробити.

— Ми вже поспілкувалися з вашим садівником і кухаркою, — нарешті поліцейський трохи змінив тему. — Вони розповіли, що ваша тітка залишила вам у спадок цей будинок і землю, а не своєму синові Андрію. Як гадаєте, чи міг він через це піти на такий вчинок?

— Я не знаю… — відповіла Соня, хоча в думках погодилася, що Андрій міг би бути причетним. Але в нього були інші мотиви, зовсім не ті, про які говорив поліцейський. Та водночас… це міг бути й Максим. Але хто саме? Від цих думок Соня заплющила очі.

— Вам зле? — стурбовано запитав поліцейський.

— Я втомилася… — прошепотіла вона.

— Я вже вас залишу. Але якщо щось пригадаєте — обов'язково зателефонуйте.

  Нарешті він пішов. Думки плуталися в голові. Соня й не помітила, як надворі почало розвиднятися. Вона вийшла до саду. У повітрі стояв різкий запах горілого, а довкола чорніли обвуглені дерева. Дивлячись на сад — чи, точніше, на те, що від нього залишилося, — вона не стримала сліз. Ще вчора тут була осінь: жовте листя шаруділо під ногами... А сьогодні — попіл. Весь урожай, який іще лишався, теж загинув. Пасіка згоріла. Бджоли більше не гули. Їй було так само боляче, як і саду.

  На краю подвір'я Соня побачила діда Найка, який намагався розчистити обгорілі дерева. Він теж плакав. Соня підійшла до нього і міцно обійняла. Для них обох сад був частиною життя, шматочком душі, плодом їхньої праці.

— Як вони могли так познущатися з природи… — трохи заспокоївшись, промовив садівник. — Я певен, Господь покарає цих катів.

— Звичайно, покарає, — погодилася Соня.

— Софіє Олександрівно, що будемо робити?

— Будемо лікувати сад, — впевнено сказала Соня. — Вони нас не зламають.

— Ми очистимо все, ще встигнемо закупити нові саджанці і посадити їх. Але нам знадобиться багато грошей і сил.

— Будуть у нас і гроші, і сили. Я вірю, що зможемо відродити сад. І вже навесні він знову зацвіте, а бджоли повернуться, — запевнила діда Найка Соня.

— Я теж вірю, — усміхнувся крізь сльози дід Найк.

  Соня вже збиралася повертатися до будинку, коли раптом згадала:

— Чуєш, Найку, а хто мене врятував? Ти знаєш?

— Як хто? — здивовано глянув на неї садівник. — Та Максим же вас урятував.

  Наче камінь з душі впав. Тепер підозри більше не падали на Максима. Соня усміхнулася при думці, що він — справжній герой. Їй захотілося обійняти його, подякувати за порятунок… Та чи зможе вона пробачити обман? Незважаючи ні на що, вона продовжувала його кохати.

  Думаючи про це, Соня поверталася до будинку. Втомлена після жахливої ночі, вона мріяла випити кави й трохи полежати. Обміркувати все.

  Та тільки-но зайшла в дім, як почула несподіване:

— Ну що, готова продати акції?

  Від почутого Соня застигла на місці. У будинку на неї чекав Андрій.