Розділ 15

  Прийшла осінь. Робота в саду кипіла. Соня звільнилася з технікуму, щоб присвятити себе саду. Максим успішно навчався в університеті. Коли випадала можливість, приїжджав додому й на крилах кохання мчав на зустріч із Сонею. Максим із задоволенням допомагав їй у справах. А вечорами, коли в саду вже було прохолодно, вони сиділи в кріслах перед каміном, дивилися, як у ньому палахкотять дрова, й розмовляли без упину... А потім піднімалися до неї в кімнату. Їм було добре разом.

  Одного разу Максиму зателефонував Юра й попросив про зустріч. Тоді Максим саме був удома. Він щиро зрадів, адже давно не бачив друга.

— Привіт, Максе, — Юра потиснув йому руку.

— Проходь одразу на кухню. Чаєм пригощу, ще й пиріг із повидлом є. Мама зранку спекла.

— На нічну зміну пішла?

— Ага. Пиріг будеш чи ні? — Максим поставив чайник на газову плиту, дістав чашки.

— Ріж. Я думав, що ти завтра приїдеш.

— Сьогодні зранку вже був удома.

— Як навчання? Гуртожиток?

— Науку «гризти» важко, але мені під силу. В гуртожитку нормально, хлопці дружні. Дарма ти, Юро, не захотів вступати разом зі мною.

— Я до тебе у справах прийшов.

— А я-то думав, сумував... Ладно, викладай, — Максим вимкнув газ, заварив чай і сів за стіл навпроти Юри, який уже жував пиріг.

— Мати в тебе смачно пече, моя так не вміє, — похвалив Юра. — Скоро до армії йду... Будь вона неладна.

— Обов'язково приїду тебе провести, — пообіцяв Максим другові.

— Чекатиму. Але річ не в тому. Кирило почав тиснути, щоб я боржок до від'їзду віддав, а грошенят у мене нема. Дістати ніде не можу, та й батько зовсім перестав допомагати.

— У тебе ще є час підзаробити, — підкинув ідею Максим.

— Та ти що, Максе, знущаєшся? Робота — то не для мене. Хіба що справа прибуткова — тоді ще можна було б постаратися.

— Зрозумів тебе, — Максим відрізав ще шмат пирога. — То скажи Кирилові, що борг справою відробиш.

— Ні, ти не зрозумів. Я хочу позичити грошей, — Юра уважно глянув на друга.

— Я б дав, та в мене самого немає. Поки що на батьківській шиї сиджу.

  Юра відпив чаю й, обпікши язик, вилаявся:

— До біса все... Знаю я, що в тебе грошей нема. Зате вони є в твоєї коханої. Софія Олександрівна тепер багата жінка, хіба ні? Візьми в неї грошей для мене.

  Максим здивовано подивився на друга. Не чекав від Юри такої нахабності. Вони ж дружили з раннього дитинства. Юрко завжди був непоганим, але мав слабкість до азартних ігор. Полюбляв грати в карти — не в клубі, не в барі, а десь у глухому провулку з такими самими пацанами, як і він.

  Юрі часто щастило, і через це захоплення лише міцнішало. Але останнім часом удача відвернулася. Він почав залазити в борги, не замислюючись, чим віддаватиме позичене.

   Юра заздрив Максиму через те, що тому вдалося спокусити жінку з грошима. Самому йому теж хотілося мати багатеньку дівчину, та не щастило. Юра був переконаний, що Макс зустрічається з Сонею заради грошей, хоча той постійно доводив протилежне. Запевняв, що вони кохають одне одного і що він, Максим, жодного разу не просив і тим більше не брав грошей у коханої. На це Юра лише сміявся й казав, що Макс — дурень, якщо справді так, бо можна було б витягувати з неї чималі суми.

— Ти мене принижуєш, звертаючись із таким проханням, — засмутився Максим.

— Другові відмовляєш у допомозі? Ми з тобою стільки всього пережили, а ти...

— Я не відмовляюся допомогти. Я спробую іншим шляхом, обіцяю. Тож не хвилюйся.

  Максима дратувало, що Юра заздрить його стосункам із Сонею. Та попри це, він усе одно залишався для нього найкращим другом. Хоча іноді Максу й кортіло дати Юрі по шиї, щоб той більше й не згадував імені коханої.

— Так ти візьмеш у неї гроші? — перепитав Юра, ніби шукаючи підтвердження.

— Я допоможу тобі по-іншому, — повторив Максим. — Вибач, але просити гроші в Соні я не буду. Гідність не дозволяє. Я зустрічаюся з нею, бо кохаю, і не хочу дати їй привід сумніватися в моїх почуттях.

  Юра залишив будинок Максима незадоволений. Усередині нього все кипіло від люті та ненависті. Дивно, як буквально за кілька хвилин можна зненавидіти давнього товариша.

  Йому нічого на думку не спадало, яким це іншим шляхом Макс планує допомогти розрахуватися з боргом. Лукавить. Хіба він піде до Кирила й скаже: «Не чіпай мого друга»? Кирило Максові поступатися не стане. З чого б це раптом? Та й справ спільних у них більше немає. У Макса навчання, а приїде — одразу до коханої біжить. Про друзів і не згадує.

  Недовго думаючи, Юра вирішив провчити Максима. Помститися за відмову.

— Ти ще пошкодуєш, Максе, — прошипів Юра крізь зуби, підходячи до будинку, де мешкала Софія Олександрівна. — За відмову треба платити, і дружба тут не допоможе.

  Подзвонив у двері. Ніхто не відповів. Тоді почав стукати кулаками, поки його нарешті не почули.

— Чого вам? — невдоволено запитала Надя. — У такий пізній час?

— Вибачте, що розбудив, але мені терміново потрібно поговорити із Софією Олександрівною. Я її колишній студент.

— Вона ще не лягала спати, тож зараз запитаю, чи захоче з вами поговорити, — відповіла Надя.

  Соні справді не хотілося йти до ліжка. Вона навіть не роздягалася — сиділа біля каміна й спостерігала за полум’ям, поринаючи в думки. Що могло знадобитися Юрі? Мимоволі подумала, що, мабуть, із Максимом щось сталося, може, вскочив у халепу, тому Юра й прийшов. Та хлопець одразу запевнив, що його турбує інше. І, мовляв, байдуже, котра зараз година — чекати до ранку він не міг.

— Заходь до будинку, — запросила Соня.

  Юра зайшов, окинув кімнату оцінюючим поглядом. Як же Максу пощастило... Насолоджуватися таким багатством, та ще в обіймах такої красуні... Але чому Макс? Чому не він? Так тривати більше не буде.

— Сідай, будь ласка, в крісло.

— Ні, дякую. Краще на стілець біля столу. Розмова буде коротка.