Розділ14

  Відтоді, як вони повернулися, Максим став частіше приходити до неї додому. Поїздка зблизила їх. Вони багато гуляли садом і довго розмовляли. Говорили про життя, про сад, про університет, до якого Максим уже наприкінці літа мав поїхати навчатися. Він успішно вступив до торговельно-економічного університету й планував жити в гуртожитку. Соня щиро раділа за нього. Натомість розповідала Максиму про себе, про те, що їй довелося пережити. Максим співчутливо обіймав її.

  Вона впіймала себе на думці, що поруч із Максимом їй добре, як ніколи раніше. Відчувала, як у серці відроджується бажання радіти життю. З’явилася надія на щось більше, ніж було, а душа наповнювалася теплом.

— Це кохання! — раділа за подругу Валентина.

  Кохання! Таке сильне й прекрасне почуття. Воно наповнює життя яскравим, світлим променем. Ти ніби хмаринка, бо відчуваєш легкість, а емоції переповнюють серце, розум і тіло. І вже не має значення ні різниця у віці, ні те, що ти давно знайшла себе в житті, а він лише шукає свій шлях. Максим постійно був у її думках, що б вона не робила.

— Знаєш, Валентино, — зізналася Соня подрузі, коли вони прогулювалися садом, — мені радісно й сумно водночас. Одна частинка мене хоче кричати: «Максимику, я кохаю тебе і хочу бути з тобою!», а інша — стримує, мовляв, не можна...

— А чому не можна? — здивувалася Валентина. — Ти ж сама казала, що різниця у віці тебе більше не хвилює, ви вже не викладач і студент. То в чому справа?

— Боюся знову втратити.

— Дарма ти так, Соню. Відкинь ці думки і просто насолоджуйся коханням.

— Валентино, а хіба такі стосунки матимуть майбутнє?

— Час покаже. Головне, що він тебе кохає, і ти його. Скажи Максиму про свої почуття. Це моя тобі порада.

  Соня віддала останні розпорядження на сьогодні дідусеві Найку і вже поверталася до будинку, коли помітила, що назустріч стежкою йде Максим. Високий, смаглявий і такий симпатичний. Він підійшов до неї зовсім близько. На його вустах сяяла усмішка — він усміхався саме для неї.

— Соню, я весь час думаю про тебе. Тільки про тебе.

— Я теж постійно думаю про тебе, — вона відчула, як у неї спалахнули щоки.

— Ти для мене дуже важлива, — сказав він, дивлячись їй прямо в очі. — Я кохаю тебе. Кохаю з першого погляду і буду кохати завжди. Знаю, що ти зараз скажеш, але я все одно повторюватиму: я кохаю тебе і більше не можу приховувати свої почуття.

— Я теж кохаю тебе, Максиме, — несподівано для нього зізналася вона. Він чекав почути зовсім інше, те саме, що чув уже не раз.

  Максим якусь мить стояв мовчки, ніби не міг повірити почутому.

— Повтори, будь ласка, — попросив він, жадаючи ще раз почути її зізнання, щоб переконатися, що йому не здалося, що це не сон, а справжня реальність, і він отак стоїть перед нею.

— Я кохаю тебе... кохаю, — розчулено промовила Соня.

  Максим витягнув із кишені хустинку й обережно витер її сльози. Усміхнувся, підійшов ще ближче, і Соня почула, як сильно б’ється його серце. Усередині в кожного з них палав вогонь пристрасті, нестримного бажання доторкнутися одне до одного. Максим поцілував Соню — так само ніжно, як колись. Світ навколо завмер, час зупинився…

— Може, втечемо туди, де будемо тільки вдвох? — пошепки запропонував Максим.

— Куди втечемо? — збентежено перепитала вона.

— У мене є будиночок у лісі. Колись він належав моєму дідусеві, який був лісником. Тепер там господарюю я. Там затишно, прибрано… А ще я нарву для тебе лісових квітів і приготую чай з ароматом лісових ягід. То що скажеш? Втечемо?

Соня мовчки кивнула. Вона хотіла бути з ним.

  Вони поїхали на його мотоциклі. Емоції перехоплювали подих. Соня згадала, як колись, після порятунку, вони так само мчали дорогою, а вона притискалася до нього, відчуваючи тепло його тіла. Так само було й тепер.

  Коли зайшли до будинку, Максим швидким рухом стягнув футболку й кинув її на підлогу, оголивши сильне, засмагле тіло. Він підійшов до Соні й, не відводячи погляду, запустив пальці в її волосся.

— У тебе неймовірно красиві карі очі. Вони зводять мене з розуму. Я кохаю тебе.

  Соня потягнулася до нього, притулилася до грудей, а він почав ніжно цілувати її губи, шию... Полум’я пристрасті поглинуло їх…

  Згодом, відпочиваючи в обіймах одне одного, Максим прошепотів:

— Дякую тобі, Соню, за твоє кохання. За те, що ти є. За те, що кохаєш мене. Я буду любити тебе завжди.

— І я тебе кохатиму завжди.

— Я хочу в чомусь зізнатися… Давно мав намір, та не наважувався. Сподіваюся, ти зрозумієш і пробачиш. Я справді шкодую…

— Я все тобі пробачаю. Але не хочу псувати цю мить розмовами, — Соня поцілувала Максима, розпалюючи в ньому нове бажання.

  Наступного ранку, коли вони вже вийшли з будинку й готувалися їхати, Максим раптом запитав:

— Як тільки закінчу навчання, я хотів би одружитися з тобою. Ти вийдеш за мене? Вибач, що так зненацька і без обручки…

— Що? — розгублено перепитала Соня.

— Вийдеш за мене? — повторив він.

  Соня розгубилася. Широко розплющеними очима дивилася на нього. Раптом у пам'яті спливла пропозиція Антона, і те, як усе тоді не склалося, як усе зруйнувалося. Відтоді вона боялася вірити в подібні речі. Відчула, що зараз не готова відповісти, навіть не подумавши. Та чи хоче вона взагалі виходити заміж?

  Без сумніву, вона кохала Максима. Але чи зможе стати його дружиною? Хоча, зрештою, він же не зараз пропонує, а коли закінчить навчання. Ця думка трохи її заспокоїла.

— Тобі ще рано про одруження говорити, — нарешті промовила те, що змогла. — Спершу треба вивчитися, знайти себе в житті. Не забувай, твоє життя тільки починається, а ти вже про шлюб думаєш.

— То ти більше не кохаєш мене? — запитав він із болем. — Те, що ми пережили разом, для тебе нічого не означає?

— Не смій таке казати! — обурилася Соня.

— Вибач, будь ласка, — винувато обійняв її. — Просто твоя відповідь мене засмутила.